Через годину весь острів потонув у співах.
Тоді ж дві постаті тихо одпливли човном у темряву літньої ночі.
IX
І снився Вишневецькому сон. Стоїть ніби він на великому перехресному шляху. Кругом ані душі, - один лише він стоїть на своєму коні. Де не візьмись - пан Лучко:
- Пане Дмитре, ваша ясність, комори тріщать од хліба, люди, притягнуті мною за допомогою челядинців, наловили по річках та ставках риби й насолили; бодні, салом переповнені, тріщать та просяться на продаж. Горілки цілі барила чекають на ваші байдаки, на ваші чумацькі валки й просяться за кордон.
- Де ж ваш шлях до Білгороду та Очакова, пане Вишневецький? Де?
Дивиться Вишневецький, а на двох шнурах під дубом він і отець Карпо замість Микити й Семена висять. І чує пан Дмитро, як шнур затягає горло, ось-ось ніяк буде дихати…
Задихається пан Дмитро, але раптом:
- Бу-х! Ба-ба-х! - постріли й Дмитро сам вже тікає з Січі.
Тікає на північ до Москви. Кланяється, просить допомоги. Далі пан чує крізь сон плач дитячий, жіночий:
- О пане, пане! Будь проклятий ти, цю перший ступив на цю землю, що перший заснував притон і опіку розбійників і вбивців.
- Проклятий, проклятий будь, пане Вишневецький!
Хоче прокинутися пан Дмитро й не може.
Б’ється, як риба об лід, пан Вишневецький і боїться за душу свою грішну. Падає непритомний. А далі - знову жах.
Сильний регіт прокотився над самим вухом Вишневецького…
І сниться знову…
Він, князь Дмитро Вишневецький, маленький хлопчик у якоїсь жінки на руках, і стоять вони на високій скелі.
Скеля списана невідомими літерами, а жінка, що його держить, якась дивна.
То вона схожа на полонянку і приваблює собою, то раптом, коли панові Дмитрові забажається обняти її, вона хмурить величне чоло, а далі всміхається:
- Бідний ти хлопчик. Ти ж лише одна сотенна частка від мене. Маленький ти, пане Дмитре!
Чує - холодом віє од цієї великої суворої дівчини, але ж і встати й побігти чи поїхати верхи од неї він не може.
- Ти мій, - чує він суворий-ласкавий голос жінки над вухом, - і тобі нема чого тікати від мене. Та й не втечеш, коли б і захтів.
- Хто ти? Кажи, хто ти, - питає пан Дмитро Вишневецький. - Ти мати моя? Але ні, - моя мати була лагідна шляхтянка. Вона любила й пестила малого Дмитрика. А ти?..
Знову бачить холодно-теплу усмішку князь на устах невідомої. І чує голос:
- Ти мій і не мій. Вас у мене багато.
- Хто брати мої? Покажи, ненько, і які вони.
Зійшла жінка з маленьким князем Вишневецьким з скелі-гори, і побачив тоді князь Дмитро, що скеля, на котрій вони стояли, помережана латинськими:
І-VІІ VII-Х Х-ХVII ХVII-ХІХ ХІХ-ХХ.
- Що це означає? - спитав князь Дмитро, і голос йому самому здався таким тихим та жалісним.
- Це все моє сімейство. Діти тут… Мої.
- А що означають ці латинські помітки?
- Вони означають, од якого чоловіка які діти. Ти подивись: це шухляди помічені, - сказала суворо-ласкаво жінка й одсунула майже порожню шухляду з поміткою І-VІІ.
- Чому тут так порожньо?
- Бо в цей час я ще не дійшла літ і не могла родити своїх дітей.
- Та хто ж ти така?
Не треба тобі знати. Після взнаєш. Я - мати твоя.
Здригнувся князь Дмитро.
А хто твої сини ще, хто мої брати? Кажи, кажи мені, мамо!.. Кажи, кажи мені, мамо!.. Кажи… - і князь Вишневецький голосно заплакав.
- Ну, цить же, цить! Бач, який ти нікчемний у мене. А дивись, доживу до того, що найдуться дурні, які й тебе в герої пошиють та пісні складатимуть, - сказала вона.
- Так кажи ж, моя ніжна сувора нене, хто ти?
Жінка зробила дуже суворо-ніжний вигляд і тихо-голосно промовила:
- Я - Історія цього народу, що тут живе у цих краях, у мене сестри-історії інших націй, а всіх нас об’єднує одна мати - історія всесвітня,
- Ось дивись тепер скоро, - весело-сумно промовила вона і витягла шухляду з поміткою VII-Х, - отут я була молода та зелена. І в цю добу я кохалася з силами природними. Сили природи тоді панували над нашим народом, силам природнім пісні складали, в сили природні вірили. Отоді, кажу, я була молода та зелена.
- А отут що? - спитав малесенький Дмитро, шляхетний князь, тикаючи своїм малюсіньким пальчиком на шухляду X-XVII
- Тут у мене багато синів. І всі вони такі ж, як ти, порівнюючи зо мною, маленькі й нікчемні. Але найдуться дурні й такі, - вона ткнула на засушену фігурку Володимира - князя Київського, - що отаких лайдаків і за святих уважатимуть.
- Хто ж твій чоловік був, мамочко моя? - несміливо, соромлячись, запитав Вишневенький.
- Він зараз ще живий й називати його імені не буду. Тепер люди звуть його де «злом», де «розбишацтвом», де «кріпацтвом», де «торгівлею», а учені колись прозвуть його торговий капітал.