- Катерина! - закричав і знепритомнів.
* * *
Ранній холод привів Марса до свідомості. Тільки з трудом пригадував собі нічну подію. Стара хатина темніла низьким отвором, а відхилені двері вказували, що всередині не було нікого, 3 вікон і темного нутра спливала сумовита пустка.
Ступив кілька кроків і став нерішений, що далі робити. Довкола було тихо, не видно було ні стежки, ні живої людини. Пішов отже навмання, несвідомий ні напрямку, ні мети.
Торкнувся рукою лиця, завважив на ньому засохлу кров. У стрічному джерелі вмив лице і тоді почув, що під волоссям була рака. Подумав, що, падаючи з коня, зранився в голову. Поволі пригадував собі образи минулого вечора. Його не страхав уже ні його гріховний вчинок, ні прокляття Микулихи. Все те він сприймав байдуже, наче чужу історію, чиюсь розповідь, або, коли його власне, то все-таки якесь давнє, дуже давнє переживання.
Під вечір завважив, що, блукаючи цілий день по полі, зайшов знову на те саме місце. А вночі почалися наново страхіття.
- Заворожена галявина, - подумав, безрадно розглядаючи лісову темряву. Місячний промінь сів на поблизькі зароси, і він бачив цілком виразно, як у чатинні увихалися мавки та запрошували його до себе. Відвернув голову вбік. А там виринули бісенята з боліт і гралися вивертами поміж водорослям і жабуринням. Знову завив вовкулака, а з дерева скочив упир і вискалив до Марка зуби. Зеленкуваті очі якоїсь потвори блимали в темноті довкілля.
Марко став у захисті дерева. Спочатку боявся ворухнутися. Але юнацька вдача подолала. Він згадав проклін відьми і голосно засміявся. Цей сміх збентежив його; здавалося йому, що сміявся хтось інший: чужий голос видобувався йому з горла. Заспокоївся по хвилині і сказав голосно:
- Кому Бог пошле довгий вік, тому ніяка сила його не вкоротить!
Це була старинна козацька приповідка. Він витягнув з-за пояса запорізькі пістолі.
- Іродові сини!
Гукнув стріл, і полум’я осліпило на хвилину Марка. Він випалив просто у вічі потворі, що присікалася до нього.
Рев і крик понісся лісом, а згодом усе затихло. Поблиски очей зникли. Марко назбирав сухого чатиння і розпалив вогонь. Аж тепер почув, що ціле його тіло стерпло; в голові шуміло, і при кожному поруху відчував гострий біль. Все-таки рішився приступити до темної купини, яку завважив у відблисках полум’я. Вона бовваніла в цьому місці, де передше блимали зеленкуваті очі потвори. З пістолею в руці Марко переступив місячний промінь і наблизився до мертвого тіла примари. Це був великий вовчур, що ще й тепер дивився на нього нерухомими мертвими очима.
А тим часом млісне місячне світло розплилося по лісі. Усе стояло заворожене в глибокому сні. Навіть вогонь потух, і Марко не старався розвести його наново. Почав думати про себе.
Зроду ненавидів старих людей. Оминав немічних, відвертався від дідів і жінок поморщених і засушених роками праці і життям. Сам боявся своєї власної старості.
Старі люди нагадували йому смерть. Через те нерадо ходив до церкви. Там було їх багато завжди від ранку до вечора. Вистоювали по кутах і при вході, висиджували на церковних лавах. А він любив життя і дику вільну сваволю. Піти і прийти, і нікого не питатися. Ніяких законів, ні звичаїв, що ними в’яжуть себе люди по містах і селах. Жив і хотів жити так, як наказували йому незаймані сили його простої і невгамовної вдачі. Тому й на Січі йому не сподобалося, і він видержав свої три роки новацького вишколу тільки тому, що побоювався сорому перед людьми.
А все ж якась іскра доброго існувала в його душі і спалахувала не раз шляхетними, хоч неоформленими почуваннями. Це бувало тоді, коли Марко стояв віч-на-віч красі, до якої відчував незбагненну тугу. В такі хвилини вдивлявся в небо і хвилювався. Не знав, як висловити думкою або словом ці хвилювання.
А з тим бувало, що він з дикою насолодою вдивлявся в погасаючі очі підстріленої звірини. Мабуть і краса смерті впливала на його душу.
В інших хвилинах несподівано вражала його краса, яку не раз спостерігав у своїй бувальщині. В такий час він нагло завважував, що життя - незрозуміле для нього чудо, в якому існував він сам і брав у ньому свою участь. Вдивлявся в дітей таким пильним зором і запитливо суворим, що матері забирали їх від нього. Доторкав тендітної зелені молодих паростків, роздумував над потічком води, що випливав з-під снігів, та снував мислі, вдивляючись у небо з білими клубами весняних хмар. Коли живі квіти в’янули на корчах і жовкла степова трава, його огортав смуток. Химерна і незрівноважена вдача.
З першим світлом дня Марко рушив знову навмання. Ішов довго, байдужий до всього, що довкруги. Не думав, куди йде і чи доцільний його шлях. Згодом ліс прорідився і перед ним станув зелений, залитий сонячним теплом простір. Марко відчув з полегшою, що глибінь лісових мороків залишилася назавжди поза ним, і він вступає в ясний день, наче в якесь нове чудесне життя.