На галяві пасся його кінь. Басував спочатку, хотів його скинути, наче когось чужого, але помирився. І Марко рушив поволі, крок за кроком у новий світ, на передвіщений шлях своєї життєвої мандрівки.
* * *
Дід Опанас, вислухавши Маркове оповідання, довго мовчав і роздумував. Сам не пам’ятав, як попрощався опісля з Марком і як попрямував до села. По дорозі стало дідові добре і тихо на душі, і він почав собі співати свою улюблену з молодих років пісеньку про козака і Дзьобу.
- Ой хто любить молодиці, я горнусь до Дзьоби - проспівав, а далі не міг собі пригадати. Врешті завважив, що це самі останні слова пісні. Довго думав над її початком, згодом махнув рукою і почав шукати по кишенях кресало і люльку. Кремінь випав йому з рук, він довго намагався його знайти, врешті промовив:
- Криниця не лошиця, що біжить, аж дрижить. Як впаде, хай лежить! - І сховав люльку у кишеню.
Біля хати глядів довго на клуню, що бовваніла білою плямою в темні ночі.
- Стоїть собі, хе, стоїть, як заморожений кожух. Не… не ворухнеться. А ну?
Кивнув до неї рукою, але клуня не рухалася. Тоді дід Опанас пішов тихо до хати.
* * *
В селі сміялися з розповіді діда. А він присягався, що все те чистісінька правда, що дійсно був у корчмі з Марком.
- Загуляв старий і приснилося, - мовили люди, але не хотіли сперечатися з упертим запорожцем.
Щоб самого себе провірити, Опанас пішов ще раз у корчму. Корчмар розповів, що дід сидів тоді довго за чаркою з чужою людиною. А людина була в чорному нетутешньому одягу Корчмар чув крики і реготи. опісля, коли все стихло, він знайшов діда, що спав на лаві. На столі блищав новий червінець.
Дід не відповів нічого. Подумав тільки хвилину, врешті казав собі налити велику подвійну чарку.
Але ні корчмар, ні дід Опанас не знали, що вночі, за деревом біля шляху стояв на чатах Марко і дивився за дідом, аж цей зник у нічній темряві. Небо і земля з’єдналися у мирі. Ніч стояла без вітру і без голосу. Коли затихли останні кроки діда, Маркові наче б полегшало на душі; може від цієї ночі, а може з того, що стрінув Опанаса живим і життєрадісним чоловіком. І його очі стали вогкі від, чудного теплого зворушення.
РОЗДІЛ ІІ
Гурт вершників спинився, застиг, люди насторожилися. Коні полохливо застригли вухами, їхні ніздрі задрижали від запаху степового вітру. На обрії появилася сіра, ледве замітна хмаринка. Це все, що можна було бачити з-поміж високих степових трав.
Марко ліниво сховав пищалку за пояс і поклав руку на шаблю. Поволі й мовчазно їздці розділилися на три відділи і справно розгорнувшись у півколо, рушили вперед. Козаки тримали на поготівлі аркани і зброю. Годі було знати, що перед ними татарський під’їзд чи табун диких коней.
В цих кривавих степах, далеко від Тясмину-ріки, волочилися татари зі стадами і юртами, нападали на чумаків, зводили сутички з козацькими роз’їздами. Можна було стрінути тут ї ватаги бродяг та розбишак з Молдови Литви і польського королівства, що жили з грабежі купецьких валок і свої скарби закопували у прадавні невідомі могили. Лупили теж усіх стрічних драгунські стежі кодацької фортеці, славного форпосту Полонії, що його будували французькі й нідерландські воєнні інженери. Тому вершники бачно стежили довкілля, готові вихром кинутися на ворога і так упередити його напад, хоч не було тепер їхнім завданням воювати у степах. Це були молодці чигиринського реєстрового полку, які вибралися в поле, на ловлю диких коней для війська. Виїхавши тепер у полосу низьких трав, Марко глянув боком на сотника Остапа Горностая. Цей їхав поволі, й очевидно не квапився. Коні! сказав тихо.
Вправне око звичної до природних просторів людини, могло тепер завважити на обрію чималий табун коней, що пасся спокійно на низині.
- Рушай! - гукнув Горностай і три відділи козаків зручним і скорим маневром розбилися по степу.
Лови пішли справним ходом. Козаки оточили табун з усіх боків і чвалом помчали до збентежених коней. Тікати їм не було вже куди. Довкола видніли постаті страшних, метких ловців з арканами в руках. Коні шукали вільного проходу, кидались гуртами і поодинці в різні напрями, збивалися знову в безрадний гурт; панічний жах виднів в їхніх вогких чорних очах.
Враз свиснуло у льоті туге реміння. Їздці ловили на петлю збентежених коней і стягали їх пружистими руками до себе. Козацькі коні, привчені до ловів, присідали на задні ноги і твердо видержували шарпання зловлених на аркани тварин. А ш’ кидалися у безсиллі на боки, стрибали вгору і ставали дибки, витрачуючи в безцільному шамотанні останки своїх сил.