Марко присвітив смолоскипом і фельдшер оглянув рану. Куля вибила око і вийшла через шию.
Кричевський порушився. Марко нахилився до нього.
- Мій наказ! - почувся тихий шепіт. - Ми виконали завдання, Радивил не піде на Київ. Відійдіть вночі тихо до Хмеля.
Кричевського взяли на ноші. Сотні за сотнями збиралися відійти з поля бою. Ранених брали з собою, не було цирульників ні сповідників. Їх несли на сплетених з галуззя ношах. Тільки вмираючих залишили на полі.
Кричевський обернув голову до Марка:
- Винесіть мене на окопи і залишіть на полі бою. Мені не треба більш нічого. Хто з старшин вмирає?
- Невмерицький важко ранений. Теж Шапка - Хотольський син войського вітебського.
Шапка мав обірвані ноги, догоряв. Невмерицький бажав лишитися з Кричевським.
Залишили їх на краю лісу біля дерев на жовтому глинястому окопі.
Опісля продефілювали сотні. Сотники і отамани салютували голими шаблями, козаки твердо гляділи на обличчя свого полковника, освітлене червоним полум’ям смолоскипів. Далеко загоріли села. Це Радивил освітлював собі дорогу, не виставляючи ні чат, ні охорони. Відходив на Литву.
Рано литовський під’їзд під’їхав під козацькі окопи. Останнім промінням живих очей сотник Шапка-Огольський побачив свого колишнього друга рітмайстра Смольського як цей над ним похилився.
Кричевського і Невмирицького занесли на ношах до Радивила. Князь хотів випитатися, які є дальші плани Хмельницького, але вони не відповідали, мовчали. Привезли й інших ранених. Був між ними Бруяка, брат полковника, Ясько Трухомовка і багато інших.
Радивил не цікавився тепер полоненими, вони спокійно ждали своєї відомої долі. Князь приклякнув біля Кричевського, який лежав тепер на польовому ліжку перед шатром Радивила. Фельдшер князя вичистив і прикрив рану наказного гетьмана
- Станіславе, друже! - промовив князь і поклав руку на його голову. - Прости мені, але чому ти з Хмельницьким?
Кричевський порушився.
- Гетьман іде з тридцяти тисячами добірних козаків і п’ятнадцятьма тисячами татарської кінноти.
Більше не сказав ні слова. Упав у гарячку, бачив свої сотні, що гинули, чув крики розпуки і гомони минулого бою.
- Бийте, бийте, за вікторію, за Україну!
Радивил обняв його рам’я.
- Тихо, друже, тихо!
Кричевський кидався у гарячці і кричав:
- Чого то мало стільки люду втратити?
З розпукою бив головою об залізне ліжко. Бруяка підійшов і взяв Кричевського на руки.
Кричевський випрямився, охляв.
Настала скорботна тиша. Скинули шапки.
Заки висипали могилу, стяли всіх полонених. На найвищій могилі, в якій спочивав навіки сам Кричевський, Радивил казав зробити хрест і напис:
KRZICZEVIUS
COSACORUM REBELLIUM DUX
Ще тиждень стояв Радивил, не знаючи, що далі робити. В неділю зловили козака, що блукав околицею. На муках зізнав він, що проти Радивила іде полковник Богаченко з сімдесятитисячним військом. Мушкетна куля скоротила його муки. Радивил поспішно вернувся на Литву.
Не знав литовський князь, що такого полковника в українському війську не було і ніхто не йшов проти нього.
Минали роки воєн і боїв. Не стало Хмельницького, мінялися гетьмани і чужі війська господарили в Україні. Козацтво поділилося на ворожі собі табори. Одні йшли з Москвою, другі з Річчю Посполитою, ще інші з турецьким султаном. За чужі справи клали головою, брат ненавидів брата. Москва золотом оплачувала прихильників. Настали жахливі роки Великої Руїни. Тоді Марко без жалю покинув батьківщину і подався на довгі роки в чужину.
РОЗДІЛ V
Не стало товариства низового. Про нього ходили вже тільки легенди, що їх розповідали літніми вечорами старі діди, або вигравали в тужливих думах лірники й бандуристи. Запоріжжя виконало своє завдання чесно і по-лицарськи. Триста років боронило землю від орд, триста років зберігало традицію оборони християнства. Аж прийшов час, що бусурменський світ потах і ослаб, грізні наїзники втратили сили до історичного гону, перестали наскоки й грабежі. Тож і в Запоріжжі спорожніли кобурі, загубилися заміристі думи, заржавіли семип’ядні рушниці. Лицарі втратили ціль, осталися тільки спомини, пісні про минулу славу, про воїнів бійких і славетних і про речі, які були і більше не вернуться.
Не стало давніх завдань, а ще не бачило Запоріжжя нової загрози з півночі. В ці роки білокаменна цариця розорала лицарське гніздо. Де було шукати нових людей з новим напрямом, тисячі нових лицарів, коли народ змучився і бажав спочити?
- Спить народ? Хай спить! Кожний сон пробудний! - казав мандрівний мудрець, для якого життя людини було тільки хвилиною в безмірному існуванні народу.