Тож рушили січовики здобувати степ у мирній праці. Одні стали табунщиками, інші закладали оселі на незайманій землі. Городові стали ремісниками, старі характерники без роду - бо вік прожили самітно в куренях - притулилися до сімейних, писарі й люди вчені стали канцеляристами по містах. Щоденна праця дає висліди в родах, карбує характер людини в поколіннях, створює добра в десятиліттях. Ще тільки кобзарі співали, мандруючи старинним звичаєм, але й це бувало зрідка. Вимирало старе покоління, світ не розумів їх, а вони його.
Діда Опанаса забули, сотника Юрка Горностая ледве згадували, вже його правнук Семен чував про подію з Марком, але розповідав про неї щораз рідше, врешті й вона з роками замикала в його пам’яті. Часом згадували про Марка довколишні села, але й тут час творив з дійсної події легенду. Люди ставали інші. Події й їхній зміст достосовувався звільна в усіх переказах до нових людських душ і до нового світогляду. В цих нових легендах і сам Марко не пізнав би ні себе, ні свого минулого.
Повернулися вже до домів солдати, що бували на війні проти французького цісаря, і вони вже посивіли й поникли. Ця війна принесла багато нового з надіями й новими вимогами, до яких слід було примінитися, щоб не залишитися позаду всіх. Тоді, в тих роках, Семен висилав свого одинокого сина Івася на науку в харківський університет.
Того дня, коли все було готове до від’їзду, шляхом біля Семенової хати над’їхала коляса чвірнею запряжена, а в ній чоловік у чорному високому капелюсі і в широкій подорожній загортці. В колясі й позаду неї були прив’язані шкіряні міхи з подорожнім добром.
Чоловік розглядав цікаво село і поодинокі садиби, врешті затримав візника біля хати Семена.
- Здоров будь, батьку! - звітався весело. - А чи можна спочити у вас?
- Просимо милості до хати! - ввічливо озвався Семен.
Подорожній зіскочив жваво з коляси і витягнув до Семена руку з таким щирим усміхом, що здавалося, наче стрінув старого незабутнього друга. Семен цікаво приглядався чужій людині. Подорожній мав на собі узористий жабот і високий білий комір. Чорне волосся спливало хвиляста на його плечі, а очі гляділи так поважно, наче б велика мудрість променіла з них. Сиділи в садку. Яблуні пишніли зрілим овочем Темніли ряди слив і довкілля стояло сповнене тишею і ситістю буйної природи.
- Так ви вже довго, як тут поселилися? - спитав гість.
- Від діда. Три покоління прожило тут. Ще з часів, як запорожці розбрелися по Україні. Старий ми козацький рід.
Гість цікавився тими замріяними, наче шлях на обрію часами, випитував про предків і про його життя і пояснював, що кохається понад усе в бувальщині, в старих призабутих оповіданнях і легендах.
Коли Семен розповідав, гість думав, яка коротка людська пам’ять, і як міняються події й постаті минулого в уяві нащадків. Він знав краще Січ, ніж про неї писали вчені люди, він бачив, що навіть життя Опанаса чи Юрка не було таким, як про це розповідав Семен. Гість мовчав. В його житті доводилося йому не раз пізнати правду: минуле міняється постійно в оцінці нових поколінь, воно стає таким, як ці молодші його можуть сприйняти, а не таким, як воно було в дійсності. Тут не поможуть ніякі зауваги. Людського духу не заверне ніхто з обраного, а може назначеного шляху.
Аж стрепенувся гість, коли Семен згадав у своїх розповідях про вічного Марка. Він розповів докладно про подію в корчмі.
- Цікаво, - міркував собі гість, а люди вірять, що справді таке було?
- Деякі вірять, інші ні, - підсміхнувся Семен, - а я таки вірю!
Прийшов час від’їзду. Гість подякував чемно за хліб і сіль і вмостився вигідно в колясі. Семен з Івасем попрощалися з гостем, а він усміхнувся до хлопчини:
- Відвідай мене, Івасю, як будеш в академії. Спитай у ректора за паном Марком, ми обидва добрі знайомі.
Івась не сказав нічого, не мав відваги відповісти чужому панові. Коли коляса рушила, подорожній ще раз оглянувся.
- Бувайте здорові, господарю, може ще коли побачимося. А ваш Івась цілком схожий на діда Опанаса, коли він був ще молодим козаком!
Семен здеревів.
- Марко, анахтемний Марко! - прошепотів, не маючи сили поступити ні кроку.
Він почув, як волосся стає йому вгору й дріжки пробігають тілом, хоч день був гарячий, а час - жнива.
Маркова постать зникла на шляху. Ще видно було високий чорний капелюх, а згодом усе вкрив дорожній пил.
Жінці, яка в той час була на сусідах, не сказав ні слова. Ледве, коли півночі не міг заснути, розповів їй про несамовитого гостя. Жінка зі страху накрилася з головою і мовила до ранку молитви. Другого дня ціле село знало про відвідини Марка Проклятого.
* * *