- Грішков! - кликнув граф Орлов.
- Ваше превосходітєльство! Жандармське слово честі даю! Це гра. Або це золото моє, або завтра плачу три тисячі!
Марко витягнув годинник;.
- Третя тридцять ночі. Згода!
Грішков кинув карти, Марко розгорнув свої. Золото було Маркове. Граф Орлов зірвався з крісла.
- Нечуване! Рідко можна бачити таку гру. Скільки цього буде? Марко не відповів.
- На сьогодні скінчили? - спитав Фундуклей.
На нього налягла важка втома після напруженої гри і непроспаних нічних годин.
- Очевидно! - погодився штабс-офіцер Грішков.
Граф Орлов співчутливо глянув на нього. Марко відпровадив гостей до фаетонів.
- До завтра, - сказав до Грішкова. Цей дзенькнув острогами, не сказавши ні слова.
* * *
Другого дня Марко приймав у себе гостей. Весело гомоніло товариство, тільки сам господар сидів мовчазно, а його лице було блідо сіре й кам’яне. Завжди переживав він такі хвилини, коли на нього напливали спомини, і перед його очима ставали минулі події його життя. І тепер піднялася завіса біологічного забуття, він ловив спомини за споминами, наче б побоювався, що знову темінь огорне давні картини і перерве мережі його багатого минулого.
Коли він по роках вернувся з чужини, завважив, що не багато змінилося в його місті. Крім людей. Ще далі існувала там на закруті вулиці крамниця з усяким добром щоденного вжитку, тільки дім осів глибше в землю. Ось швець латає чоботи і його зігнуту постать докладно можна бачити крізь відкриті двері. Як тоді, перед п’ятдесяти роками. Все залишилося те саме, тільки швець інша людина. Ті самі хати, чисті й чепурні серед мальв і кущів бузку, або інші з брудними вікнами, з занедбаним довкіллям.
В залі похилялися світла від руху гостей і гомону голосів. Марко брав участь у розмовах, але якось нецікаво й рідко. Хто з гостей був його другом, не дивувався йому, бо знав, що час від часу напливали на Марка хвилини, в яких він ставав мовчазним, і напівнеприявним. І звикли. Марко цілком не оправдував себе, забував приязні запити чим-небудь. То ж думали про нього різно, найчастіше дивувалися, що Марко молода людина, а такий чудний і незвичайний. Хтось голосно сказав:
- Мабуть незабаром прийде.
- Так, - відповів Марко і глянув на годинник, але голос у нього був без барви, наче б тільки його уста сказали те слово. Справді, у той час він ширяв думками далеко поза дійсністю.
Глянув на товариство. Гості, цю зібралися в його домі, були світлі й відомі постаті. Найголосніше гомонів Пантелеймон Куліш, жвавий, їдкий письменник. Своїми заувагами -й дотепами про знайомих викликував вибухи сміху і безжурної веселості. Проти нього сидів Навроцький, молодий юнак, що переклав твори Гете і читав їх недавно Маркові. Він із захопленням глядів на Гулака, що знав говорити по-німецькому, як родовитий німець та ще й до своєї собаки говорив по-німецькому. З Гулаком Марко досі не був знайомий, чував тільки про нього. Це був справді дуже культурний юнак, а з тим чудний непоправний ліберал.
Марко всміхнувся, коли його зір спочив на постаті земського чиновника, його друга Івана, який одиноко знав тайну його трагічного життя. Тоді згадав Марко наново останні десятиліття, в яких світ мінявся, люди родилися й вмирали, а роки віддалювали події в ті чудні райони неіснування, яким надали таку просту назву - минувшини.
До нього говорили, він відповідав, брав участь у розмовах, але в душі подивляв Івана, що цей так всеціло може віддатися цим товариським розвагам і цим дивним людям.
Його охопила знову велика потреба самотності. А все ж не бажав уже, як раніше, тікати кудись на кінець світу. Завважив, що круг його рідної землі починає його зв’язувати невидними силами і притягати до рідної атмосфери і до рідних людей. Чомусь ця думка сповнила його глибоким вдоволенням. Мабуть такі настрої були причиною, що він погодився віддати свій обширний дім для товариства на, прохання Івана. Сьогодні було їхнє свято, вони приймали поета, молоду віком людину, але визначну серцем і натхненням. Марко звернувся саме до Білозерського, взяв його під руку і хотів поговорити про старого Котляревського, коли служащий зголосив поета.
* * *
Тарас Григорович увійшов скорим юним кроком і зразу створив атмосферу щирої безжурності. З Марком привітався так сердечно, наче з давнім знайомим, глянув тільки допитливо на нього.
- Багато чував про вас, - заговорив до професора Костомарова, - і дуже радий бачити вас між нами.
Звітавшись зі всіма, Тарас сів до столу і налив собі філіжанку чаю.
- Справжній ямайський! - сказав весело, глянувши на пляшку. - Без рому чай мені не смакує.