- Марко цікаво приглядався поетові, що, незважаючи на свій молодий вік, був широко відомий у цілій Україні. Шевченко мав на собі темний м’який сурдут вигідного крою і викладаний відкритий комір сорочки. Вже в Парижі і по інших містах Марко бачив подібні одяги, якими поети й інші запалені голови маніфестували своє свободолюбне наставлення. Марко мимоволі торкнув свій штивний високий комір, що закривав йому півлиця. Відчув його невигоду і позаздрив свободі Шевченка.
- Давно вже бажав познайомитися з вами, Тарасе Григоровичу, - почув слова професора Костомарова.
Шевченко щось відповів. Сміявся і його слова загубилися в гаморі товариства. Гості поводилися свобідно. Служби не було для вигоди розмов і кожний обслуговував себе як забажав.
Збоку нахилився Куліш, - елегантний худий чоловік, не більше тридцятки, з довгим гладким волоссям. Сумовите враження робили Його тонкі додолу спадаючі вуса. Він курив так завзято, що цілий був сповитий клубами диму. Запалював одну сигару від другої і тому, як казали, мав темне і жовте лице.
- Це бачите, Тарасе, - промовив, випускаючи дим устами і носом, - ми обоє з професором приїхали женихатися. І таки справимо весілля!
- Надовго приїхали? - спитав Шевченко.
- Ні, зараз після весілля вертаємося в Петербург. Роботи багато. Гори нових книг прислали мені, і я ледве ватів поглянути на наголовки.
- Це значить, - сказав Василь Білозерський, попиваючи чай, що моя сестра не буде мати веселого життя з Пантелеймоном. Він і голови не вихилить з-поза книжки.
Білозерський, широкоплечий, присадкуватий студент, щиро засміявся, відхилившись на спинку крісла.
- Не мішайся в справи старших. Пожди, аж вус підросте! - відповів напівсерйозно Куліш.
- Тільки я бурлакую, - ніби сумовито промовив Тарас, але його слова зависли в повітрі, бо Гулак крикнув нагло по-німецьки на свою собачку, яка крутилася біля його ніг. Через те Білозерськии не відповів Кулішеві, а Навроцький із ще більшим подивом глянув на Гулака.
- Комілітони! - проголосив враз Гулак, - слід скористатися з того, цю завітав до нас український Шіллєр. Хай проспіває нам свої пісні!
- Я продекламую! - спалахнув Навроцький.
Він знав усі твори Шевченка напам’ять.
- Ні, - заперечив Куліш, - краще хай Тарас читає. Нових творів я ще не чув. Ніхто не зважиться посилати в Петербург ці Тарасові плачі і пророкування. Костомаров погладив бороду. - Кобзарю наш! - промовив, - хай зарокочуть живі струни живу похвалу предкам!
- Посій слово правди і любові! - промовив Куліш. - Багато є вже таких, яким можна посіяти.
- Це правда! Є вже такі, що не бояться риску майбутнього, - відізвався Маркович і скубнув ледве видного вуса. Його заспані очі стали вузькі і грізні.
Марко з подивом завважив, що йому добре між цими дивними людьми. Якась тепла приязнь променіла від них, цих мрійників, що вірили в майбутнє народу, що самі, силами власного духу визволили себе з отупіння історичних невдач. Марко спостеріг, що існують правди невидні, цінніші від розуму, і дотикальних речей. До нього доходили слова розмов і жагучих слів, і він здивувався, що сам бере участь у цих дискусіях.
Тоді залунали пророчі слова Куліша:
- Друзі! Прославлять і благословлятимуть майбутні покоління тільки тих, які дбають, щоб землю нашу посіли в спадщину ті, що свою кров за неї пролили. Про інших буде стільки пам’ятати, що за будівничих домів і заводів та інших подібних речей. Ніхто за ними навіть руками не сплесне! А ми ж, безпосередні пани і володителі цієї землі! На ній відіб’ється наше моральне обличчя, і вона буде відома народам рисами цього обличчя, яких ніхто стерти не зможе!
Так сказав Куліш, і Марко відчув, що це були слова вічного закону родів людських. Він обіцяв собі запросити Куліша до себе та обмінятися з ним думками над ним глибоким питанням.
Тоді встав Тарас. Лунали думки про нову форму життя, що скине окови і відсвіжить повітря, в якому тьмариться розум і задихається серце. Залунали слова сміливі, слова-символи, що відроджують предківську славу і проповідують вільне життя, необмежену вільність думки.
- Відроджена Січ! - радів Марко і забажав усім серцем і всією своєю істотою бути з цими новими людьми та з їхніми думками. І враз вдарили його слова Тараса:
Це не був уже веселий, жартівливий Тарас. Це стояв перед ними могутній співець долі з полум’яним чолом і караючим твердим голосом:
Тарас не читав. Він імпровізував, відтворював минуле, ставив перед очі цілу жалісну дійсність невільничого народу. Його слова вдарили об скам’янілі обличчя людей, що не пропускали ні одного руху, ні одного слова. Ввижалися йому ряди похилих неволею постатей, що йшли крізь тьму і горе, без початку і кінця. І ось пророк, велична й ясна постать освітлює землю та вказує на несамовиту дійсність. В світлі творчості генія стали перед усіма минулі століття слави і плач, і печаль народу. Марко почув, що хтось стримано хлипав.