Молоде жіноцтво, що сиділо при сусідніх столиках, з зацікавленням приглядалося Маркові Дівчата нахилялися одна до одної і щось шепотіли, а йому здавалося, що вони говорять про нього. Глянув туди. Пані мали великі ясні капелюхи, прибрані колихливими перами африканських страусів, довгі рукавички і високі парасольки з тонкими ручками. Справді його поява викликала порушення. Панове, що сиділи з жіноцтвом, кидали на нього короткі бистрі погляди з-під круглих солом’яних капелюхів. Потім перешіптувалися з панями, пояснюючи щось і при цьому погладжували помадовані закручені вгору вуса.
Марко догадався, що розмова йшла про Його одяг: жовті на ґудзики запинані черевики, ясні вузькі штани у великі крати і піджак з англійської бронзової матерії. Він підсміхнувся. Тієї моди у Львові ще не знали.
Військова музика вдарила нагло австрійський марш. Кав’ярня наповнилася, всі столики були зайняті і обслуга зручно увихалася зі срібними тацями і білими серветками в руках.
Тоді до Марка долетіли слова:
- Вибачте, можна?
На нього глядів запитливо незамітний дрібний ростом чоловік з короткими кучерями русявого волосся і замріяними ясними очима,
- Прошу, - відповів Марко.
Його столик був одинокий, при якому стояв ще вільний стілець.
Незнайомий подякував і сів. Вулицею пройшов відділ піхотного війська в голубих одностроях. Рослі темнолиці хлопці
- Коломийський полк, - сказав незнайомий. Заки Марко відповів, загомоніла враз вояцька пісня:
Незнайомий підсміхнувся:
- Зійшли ми, пане добродію, на ніщо. Козаки колись інакше співали.
Марко приязно глянув на гуцулів.
- Чому, хороша пісня! - Ви не тутешній?
- Ні, переїздом.
- З Великої України?
- В Україну. Незнайомий витягнув руку:
- Дозвольте, доктор Франко.
Так вони познайомилися. Згодом розмовляли, наче б зналися роками. Франка цікавила чужина, хоч сам недавно повернувся з Відня.
- Мандрую невтомно по всьому світі, так сказати 6 без кінця, - говорив Марко.
- Не знаю, чи ви говорите символічно, чи справді мандруєте, але врешті всі люди приречені на якусь невідому мандрівку.
- Я справді усюди є дома. І, власне, ніде. Сміюся з людей, що зберігають буденність наче скарб, а з тим і завидую їм.
- Ви поет?
- Ні, хоч моє життя можна б назвати поезією. Але що я кажу, - додав задумано Марко, - скоріше трагедією. Моє існування це саме оця мандрівка у чистій формі.
Мовчали. Доктор скрутив цигарку і закурив з вдоволенням. Музика приглушувала розмову, і Марко думав про себе.
Сьогодні відчував якусь порожнечу в душі. Де його місце серед земляків? Бачив інших, що вмирали за других, і таких, що посвячували своє життя ідеям. Глядів на доктора і думав, що саме перед собою має людину, яка живе для нації, живе вчорашнім і майбутнім, а не має свого сьогодні. А може це власне ідеальна, майбутня ціль людини - жити для інших, і такими будуть у далекому замріяному майбутньому всі люди.
- Людина без сьогодні, - сказав до себе, наче б тими словами хотів завершити свої міркування.
Франко глянув пильно на нього. А Марко продовжував натяками, як це було в його звичаї, розповідати про своє мандрування.
- Бував я у війнах, працював фермером, їздив з театром, плавав кораблями. Кінчу один відтинок життя і починаю другий. Завжди те саме.
Вони сиділи один проти другого, двоє молодих людей. Один у сірому вбранні, згорблений від книг і писання. А Марко, свіжий і юний, сидів просто, наче б тільки на хвилину присів до столика,
- А тепер вертаєтеся у свої сторони?
- На короткий час. Перше хочу зложити поклін на Тарасовій могилі.
- Джерело нашої доби Тарас! - промовив задумано Франко. - Звичайно поет, який сягає поза свою епоху, діє для майбутніх поколінь.
- Для нас?
- І для нас. Тільки наше покоління все-таки ще не розуміє як слід цього велетня духу. Беремо з нього тільки те, що може сприйняти наш духовний рівень. Іншого Тараса, того величного з останніх його років, прийдеться щойно відкривати. І зрозуміти.
- Наступному поколінню!
- Наступному, або ще дальшому. Ми народ тривання і всякі зміни осоружні нашій психіці. Тому завжди посуваємося звільна позаду інших.
- Чи завжди такі були? - спитав Марко, цікавий на думку доктору.
- Ні, говорю про теперішні часи. Історія любить несподіванки. Можливо, що самі ще побачимо інших земляків, якби їх назвати…
- Динамічних.