- Ото ж то, - засміявся доктор, - технічна доба послуговується технічною термінологією. Всюди де можна і не можна,
- Ми, - додав по хвилині, - ледве зрозуміли цього Тараса, що відкинув залишки вісімнадцятого століття. Ці залишки, що наказували діяти в рамках так званої доцільності. Так званого реалізму в політиці і в житті. Хто погруз у цих залишках, не зрозумів поета ніколи.
- Оця фатальна доцільність! Це зразкові манівці духу людського. Пригадую собі, читав я у П’єра: блохи є тому чорні, щоб людина могла їх легше ловити на білому простирадлі. Мелони для цього філософа реалізму є тому в пружки, щоб родина могла вигідніше поділити їх на кусні.
Обидва засміялися. Марко споглядав на Франка і подивляв його за те, що вміє жити виключно у сфері своєї уяви. Чи міг би бути з нього, наприклад, добрий крамар? Дивився на його витертий одяг, на сходжені черевики і жаль стало йому цієї людини. Яким далеким він був своєю душею від пересічних громадян! Вони проходили пішоходом, їхній зір байдуже сховзувався по худій постаті доктора. Марко мав враження, що поет є людиною самотньою в цьому місті своєї довголітньої праці
Побіч них пройшла Анка. На шкіряному червоному ремінці провадила свого собачку - пухкий клубок вати. Собачка пізнала Марка, покрутила хвостиком і запищала. Анка, не завваживши його, пішла далі Не відчула легкого опору тваринки. Собачка, оглянувшись за Марком, побігла врешті за своєю панею.
Марко думав, чи не попрощатися з шановним доктором і піти з Анкою. Але залишився. В той час поет представив йому двох нових гостей - Павлика і Бачинського. Вони зразу почали партійну дискусію, і Павлик розвивав уже міражі майбутнього устрою, який нестримно охопить цілий світ і принесе йому хвилю поступу і щастя.
І що тоді? Кінець усім людським стремлінням? Йому пригадалася теорія холодної смерті всесвіту. Як дивно вражає паралельність філософічних і наукових теорій з суспільними ідеями. Природничі науки доходять до несамовитого висновку. Розпорошення снаги в космічних просторах принесе ступеневе зниження температури аж до найнижчого, абсолютного нуля. Тоді кружлятимуть довкола вмерлого сонця крижані планети без життя, у справді вічному щасті, ні - в спокої смерті.
- Кинути клич у маси, скинути панівні класи, - хвилювався Павлик.
Марко не втерпів.
- Я це вже бачив. Ще більше ефективно, як на словах тут у кав’ярні. Французька революція, врешті хоч би Вольтер. А кінець? Гурт людей опановує опісля розбурхані маси для своєї імперіальної мети. Це так, коли лозунги вросли в матерію, на ній спираються і відкидають ідеали душі.
- Гляньте, - глузливо заговорив Павлик, - поглянути на вас. ви людина модерна, а погляди ваші дуже застарілі.
- Ні. З мене говорить віковий досвід.
Павлик глянув на Франка запитливим зором. Марко зрозумів.
- Тобто, - сказав, - очевидно досвід інших. Врешті я й сам бачив капличку, що її поставив на свої старі роки оцей самий Вольтер. Побудував власним коштом, але на фронтоні казав викувати слова: Вольтер - Богові! А ось нині приходять часи, коли смішною постаттю стане атеїст, як давніше смішним перед Вольтером стояв віруючий. Ми знову завершуємо круг, повертаючи у сфери, в яких духовні цінності матимуть першість перед усіма матеріальними справами.
В дальшу розмову Марко не встрявав. Він слухав спокійно ці дискусії, що полонили людей, ці гарячі переконливі слова, за таку чи іншу форму соціалізму і проти нього. Ці останні позиції боронив нетерплячим голосом Бачинський. В одному моменті він не вдержався і з люттю глянув на Павлика.
- А наша держава? Українська держава? Чи ви не бачите, як ми самі куємо собі кайдани от такими всілякими чужими доктринами? На вселюдські історії маємо час, їх проголосимо собі з власної, вільної хати.
- Те, те, те, - легковажно відповів Павлик, - українські інтереси, пане добродію, ми пересіваємо через космополітичне решето. А такі, як ви, не пройдуть, ні, не пройдуть.
Маркові пригадалися його давні друзі кирило-мефодіївські братчики. Вони сягали тільки слов’ян, ці думають уже дальшими теренами. Хтось у свій час використає таку наївність для створення нової імперії.
- Трудна ситуація, - заговорив Франко. - Драгоманів, який добре знає москалів, писав, що вплив Москви на нас - пропащий час Він сам окреслив москалів як нищівників людської культури. Вірив усе ж таки, що вони зміняться.
Марко засміявся. Він відчув голод і вкусив кусок свіжої хрупкої булки. Мало правдоподібно, щоб здійснилася наївна віра Драгоманова.
- Все це дрібниці, - гарячився Бачинський, - ми зачнім від себе. Гляньмо на наш обскурантизм, на страх перед усім новим, навіть перед відважнішими виявами власного духу.