Безмежний жаль огортав Його на саму згадку про те, що з власної вини не став учасником боїв за свободу. Тому він, гонимий тугою, їхав тепер до старинного княжого міста. Завтра вже він стріне нових своїх земляків, не таких, яких він знав колись, а все-таки людей цього самого духового круга, із однозвучним промінюванням душ.
Серед нескінченної кількості облич кількох генерацій він одинокий існував фізично. Але чи досі не було його життя може тільки з малими виїмками цілком непридатне нікому і зайве.
Він почував себе завороженим кораблем з середньовічної легенди: опущений перед бурею, блукає по морях, гонимий вітрами, шарпаний буревіями, з пошматованими вітрилами і поламаними щоглами. Живим стрічним кораблям нагадує смерть, несамовите існування мертвяка у світі сонця і життя. Марко, думаючи про те, відчув внутрішню прихильність до завороженого корабля. Вони обоє існують між буттям і небуттям.
Були хвилини, коли Марко рятував себе, згадуючи свій побут у Києві, Харкові і Львові, поринав у спомин боїв з ногайцями, з Польщею і стрічей з Тарасом, Франком, Гру-шевським. Відчував, що між тими далекими в часі подіями і постатями існує щось дуже спільне, нерозгадане.
Вийшов з залізничного двірця і пристав. Було елітно, сіра завіса лежала в повітрі, і хмари гналися низько понад дахами міста. Марко віддихнув глибоко. Це було місто боротьби, духових шукань і дозрівання. Зразу відчув цю дивну атмосферу неспокою і росту. Зовнішньо місто змінилося. Там, де колись росла кропива і бур’ян та сонливо стояли зеленуваті баюри, нині сіріли кам’яниці, а вулицею, колись повною куряви і болота, дзвонили трамваї своїм характерним, в цілому світі таким самим тоном металевих дзвінків. Десь тут стояв перед сорока роками стовбур старої липи, що її надломила старість. Нині не було з нього й сліду.
Люди розсипалися малими хвилями по вулицях, наповнили трамваї й авта, а він все ще стояв, затоплений у своїх думках.
Далекі картини колишнього життя затерлися, а з колишніх друзів залишилися тільки тіні давніх постатей. Хотів пригадати собі свій останній побут у цьому місті, а перед очима ставали гондолі венецьких каналів і замок якогось святого у вічному місті. Скорий ритм і темп життя, - подумав, нищать пам’ять. І він позаздрив старинним вікам, у яких люди, не знаючи письма, передавали легендарні події цілими століттями у чудних розповідях, а закони висвітлювали в піснях.
Побіч нього пливло життя. Віддалік жінка тріпала килим, а там, по другому боці вулиці, інша, зложивши руки на грудях, розмовляла з селянкою, що на плечах двигала завинені в верету бляшанки з молоком. Проходили чоловіки з шкіряними течками в руках і інші, поспішаючи до пощу.
Ці всі люди були для нього наче духи, наче прозорі істоти, нецікаві ні йому, ні іншим перехожим. Плило життя, і ніхто не міг здержати невмолимого часу, тільки він, Марко, стояв, наче скала, що її безцільно змивають хвилі моря.
Марко не був рішений, куди йому йти. Для нього не було ніякого примусу і ніякої цілі. Робив те, що хотів, викинений долею поза закони життя. Рушив вперед себе, помандрував широкою алеєю у дощ, до міста.
* * *
Проминув деякий час, якого не рахував, незвиклий доцінювати терези тижнів і місяців. Місто змінило його настрій. Він увійшов у новий ритм рідного оточення. Спокійно, без зайвого поспіху віддав свої сили для збірності. Правда, приходили ще хвилини, коли щось таємне, прадавнє давило його душу. Це тоді, коли на нього напливало почуття самотності. Але поза тим радо приймав участь у всіх справах молоді, й вона радісно вітала його в своєму колі. Він давав їй свій досвід, вона Йому новий ентузіазм. З друзями він поводився щиро й простодушно. Коли говорив, його очі променіли святістю. Кожного з свого оточення він сприймав як окреслену особовість. Він почав глядіти на світ синтетично і завважував, що в його душі з’єднуються минулі покоління з сучасними в одну нерозривну єдність.
Одного вчасного ранку, коли ледве жінки почали розносити молоко і масло, завинене у свіжі хрінові листки, прибіг до нього Петро.
- Всипа! Вночі забрали багато наших. Марко лежав ще в ліжку.
- Арешти йдуть по цілому місті. Вивозять знову до концентраційного табору.
Марко зірвався і почав одягатися. За хвилину вийшли на місто. Коли переходили вулицею Легіонів, засалютував їм чоловік у військовій шапці, в чоботях, з гнучкою тростиною в руці. Це був відомий на ціле місто божевільний. Здобувши кілька мідяків милостині, він дякував елегантним рухом офіцерського салюту.