В кімнаті проти нього висів на великій темній стіні її портрет. Чарівна лінія шиї і рамен контрастувала свіжістю барви з темним тлом. Химерний усміх і жагучі чорні очі нагадали йому давні часи: це була Анка, така, якою її знав.
Портрет мав важкі золоті рами. Побіч висіли два краєвиди молодого Труша, а на другій стіні фота якихсь чоловіків. Марко їх не знав. Біля нього за склом стояли дві збірні знімки.
Він підійшов ближче. Це були пам’ятки з прогулянки. Ціле товариство стояло на борті малого корабля.
Глянув знову на портрет Анки і на підпис.
- Так і знав, - промовив до себе, - Монастирський.
Він відійшов від образу на кілька кроків і дивився на нього критичним, майже професійним зором. Був так заглиблений у думках, що не почув тихих повільних кроків, що прошелестіли поза ним. Кроки вмовкли, стало тихо, тільки десь з дальшої кімнати доходив ляскіт канарка.
- Добридень! - почув Марко і рвучко оглянувся.
Біля нього стояла бабуня, ціла в чорному з сивим гладко причесаним волоссям. Вона спиралася на чорну паличку.
- Я прийшов відвідати вас, - спокійно сказав Марко.
Старався не виявити наверх свого глибокого зворушення.
Так, це була Анка.
«Яка сила часу!» - думав, приглядаючися бабуні.
Анка звернула на нього очі. Марко завважив, що вони мали такий самий скритий вогонь, як колись. Тільки лице стало бліде й худорляве, повне зморщок і якесь дивно маленьке.
Сиділи одно проти другого, Марко усміхався до Анки, не кажучи, хто він, а вона гляділа на нього пильно, наче на когось, що давно згубився, а тепер несподівано прийшов.
- Пізнаєте мене, добродійко? - спитав Марко.
Бабуня тримала руку на коліні, і ця рука помітно дрижала.
- Ти син Марка? - спитала. - Хто б це сподівався! Живе тато?
Марко не відповів. Глядів на зміну в обличчі бабуні, бачив, як її зір помандрував кудись у темінь кімнати. Вона глянула на свій портрет, що на стіні, і врешті ввійшла замріяно-радісно в далекий світ споминів. Почала говорити про свої стрічі, про молоді літа і про те, що Марко був гарним юнаком, коли з-за кордону приїхав у це місто.
- Не те що ти, - глянула на нього, - він був красунь на ціле місто. Вечорами ми ходили до Стрийського парку. Наша дружба не тривала довго. Одного разу сказав, що мусить виїхати. Опісля я дістала від нього поздоровлення з Перу. І на цьому скінчилося. Ніколи більше не чула про нього.
- Він найкращий спомин мого життя! - додала по хвилині.
Бабуня Анка попала в мовчанку. Марко не міг промовити ні слова. «Дивна подібність цілих генерацій цього роду» - думав.
Бабуню змучила несподівана зміна в її спокійному житті. Її очі поволі закрилися, вона схилила легко голову набік. Бабуня заснула. На устах в неї залишився ніжний, щасливий усміх. Свій спомин вона забрала з собою у царство снів.
Марко поклав на руці Анки тихий поцілунок і навшпиньки вийшов з кімнати.
Вулицею думав про те, що від часу першої стрічі з Анкою переживав буревії і роки спокою, а історичний вихор переставляв кордони і міняв людські душі: одних кинув у забуття, іншим дав багаті скарби. Чим далі в минуле, тим частіше перемішувалися в його пам’яті люди живі і ті, яких уже не стало. Зате яскравіше видніла перед ним суть людського існування.
* * *
Сиділи в кав’ярні. Марко не піддержував розмови, стріча з Анкою пригадала йому його особисту трагедію. Мовчав про те. Хто ж із живих зрозуміє його переживання? Усміхнувся тільки, це була його звичайна маска.
Інспектор допив каву, закурив папіроску і вдоволено глянув на Марка.
Коли я був малим хлопчиком, приїхав до нас дядько з далеких сторін. Батько мій сидів з ним часто в двійку, пам’ятаю це добре. Вони обговорювали якусь переважну справу, бо їхні обличчя були поважні й задумані. Годинами проходили так удвох по саду. Одного разу дядько Марко покликав мене в свою кімнату і дав мені дарунок з далеких, заморських країн: великий кокосовий горіх і зуб слона. Я був тоді найщасливішим з усіх дітей. Коли я розглядав ті скарби, мені ввижалися далекі острови серед гранатового моря, а там пальмові дерева, гущі і дивні невидані тварини. Дядько Марко мав чорну бороду. Таким його пам’ятаю.
Кельнер приніс склянки з холодною водою. При сусідніх столиках цокотіли дівчата і з’їдали морозиво, закусуючи його довгими прутиками крихких вафель. Усі знали себе тут з бачення або й особисто, гості були постійними бувальцями цієї найкращої кав’ярні міста. Інспектор мав теж немало знайомих на залі.