- Опісля, коли я покінчив мої студії, батько розповів мені про вас. Признаюся, вибачайте, я в цю історію не вірив.
- Звичайно, - відповів Марко, - коли я деколи просто з чванькуватості, або й так собі без глибшої причини розповідав декому про себе, мені не вірили. Уважали мене брехуном, в найкращому разі фантастом. Що ж, люди не сприймають незвичайного, і якби не Стороженко, мою історію давно призабули б.
Глянув у вікно. Вулицею поволі проходжали люди. Це було місце відпочинку, прогулянок і голосних веселих розмов.
- Останньо, - говорив Марко, - я признався Будзиновському. Зійшлася Молода Муза. Це було мабуть дев’ятсот десятого, а може і давніше, це не важно. Отже при нагоді я розповів дещо про себе. А Будзинський, цей, що за одну ніч міг написати історичне оповідання, відповів лековажно: Ви маєте неабияку фантазію! А пішло з цього, що я почав справляти деякі історичні картини в Його оповіданні.
- Гм! І сьогодні вам ніхто не повірить. А все ж, ось мій друг, доктор Григорій. Дуже добрий лікар. Спитаємо?
Марко байдуже скинув плечем.
- Можна спробувати.
Доктор Григорій присівся до їхнього столика. Обережно переніс свою чарку коньяку і закурив сигару з золотою обвідкою.
- Є питання, - почав інспектор, - яке тебе зацікавить.
Він помовчав, затягнувшись димом цигарки, і відхилився на спинку крісла.
- Є питання, - заговорив по хвилині, - чи можна вірити в те, беручи під увагу найновіші здобутки науки, щоб людина могла бути завжди молодою?
Лікар надпив коньяк і підозріливо глянув на інспектора.
- Ти що, закохався на старість?
- Я питаюся цілком поважно.
- Залиши жарти. Нині інші питання стоять перед нами.
- Йдеться про мене, - рішучим голосом сказав Марко, - такий випадок маєте перед собою в оригінальному виданні.
- Який випадок?
- Людину завжди молоду.
Лікар навіть не глянув на Марка. Він запалив погаслу сигару і поцікавився кількома молодими дівчатами, що саме ввійшли до кав’ярні.
- Якби це була правда, то ви, молодий чоловіче, не сиділи б тут з нами, старими, наче єгипетський вельможа на старовинному фреску, а поцікавилися б цими жінками. Просто чудо природи.
- Я говорю поважно, докторе, - нетерпеливо перебив Марко.
Настала мовчанка. Марко переглянувся з інспектором, йому стало жалко, що взагалі починав цю розмову.
- А як так, - промовив лікар, - то вас слід поставити під охорону, як оригінальний пам’ятник старовини.
- Говорю серйозно, - лихим голосом сказав Марко. Його охопила досада на себе й на лікаря за його жарти.
- Бачите, - говорив лікар з веселими блисками в очах, - ви живете ще закоротко. Ви, пане, молодий. Ось такий Фауст, повернувшись у молодість, жив гучно і весело, начхав на усю мудрість і назвав її отрутою життя. А ви ще не веліли пізнати справжньої ціни життя, саме цієї, що її зрозумів Фауст. Ви все ще поважний і на диво на свій вік; маєте замудре лице. Це з моєї точки погляду ніякий комплімент.
Лікар глянув на Марка. Дивилися один одному довгу хвилину в очі. Лікареві здалося, що Марко шукає його серця, його щирості. Так говорили очі. Але лице Маркове залишилося наче з каменя. Посіріло і вирізьбилося твердими рисами, що їх дарує людині звичайно важке горе.
Лікар призадумався. Він струснув попіл сигари в попільничку.
- Розказуйте! - сказав коротко.
Інспектор замовив три чарки. Десь здалеку дзвонив трамвай. Попри вікна клапали асфальтом кінські копита і тихо проїжджали на гумових колесах львівські фіакри. Згодом пройшов вулицею відділ війська. Вояки у зелених шапках з бляшаними орлами йшли мовчки і понуро. В кав’ярні замовкло. З вулиці понісся істеричний оклик і замовк. Патріотична фраза будня загубилася в маршовому ритмі вояцьких чобіт.
- Війна! - сказав лікар. - Розповідайте!
- Бачу їх, предків, що з ними жив я колись. Вони - тіні. Я один залишився, наче зумисне посланий у земне життя, на велику невідому мандрівку.
Марко розповів. Говорив без порядку, тихим голосом, і сам не був свідомий цього, чи розповів усе, як належало.
- Жарт долі! Трагічний жарт! - закінчив з гірким усміхом.
- Згідно з найновішим станом медицини, можна нині сказати, що такий випадок можливий, - промовив лікар, задумано дивлячись у канделябр залі.
- Упадок з коня міг спричинити забурення на дні третьої мозкової комори і підмозкової залози. Так, з тим міг наступити деякий вплив на середмозкову пінеальну залозу. У висліді, при відповідних умовах, це все могло спричинити опізнення підставової переміни речовин. Або інакше, такий незвичайно мало правдоподібний збіг умов…
Лікар не скінчив. До кав’ярні увійшов старшина. Він підійшов до столика, при якому сиділи військові, і сказав: