- Це Ірина, - сказав студент.
Марко не відповів нічого, але серце забилося жвавіше, з почуттям гордості за Ірину і певності себе. За хвилину він вийшов з кав’ярні.
Поїзд затримався в Красному. Вояки виладовували поспішно своє вояцьке майно і ставали чотами друг біля друга. Перед ними в сірій ранковій мряці бовваніли рештки стін залізничного будинку. Вікна були без рам і крізь них прозирало сіре небо. Побіч лежали перевернені і повалені вагони. Стирчав догори обсмалений вогнем чотирицівковий летунський скоростріл.
- Спалений, - сказав хтось біля Марка, - тут, брате, мусила бути могила!
Рушили скоро, оминаючи глибокі ями від бомб на дорозі, і довгими рядами ввійшли в місто. Воно було порожнє. В одному подвір’ї біля хати Марко завважив тачку й лопату. Воєнний буревій захопив когось при роботі. Тепер не було довкола жодної людини.
Перед церквою на майдані стояло кілька возів без коней. Кам’яний брук був пошматований бомбами. Церква темніла розритим нутром, вхід до неї засипало каміння розваленої стіни. Зліва на стіні висіли великі образи святих, що побожно склали руки і нерухомо дивилися в відкрите захмарене небо.
Петро скинув шолом і рукавом витер мокре чоло.
- Якщо переможе Москва, слід загине за хмарами, - сказав товариш.
- Ля тобі кажу, - відповів Марко, - історія багата на дивні речі вищого логічного порядку. Античний Рим переслідував перших християн, а все ж таки старовинні церкви Риму побудовано з каменя-руїн цієї імперії.
На довшу розмову не стало часу. Протяжний свист зібрав сотню. Марко встиг ще зірвати яблуко з дерева, що було тепер нічиїм. Рушили далі в поле.
Маршували. Побіч них промчало авто: за ним слалася смуга дорожнього пилу, що поволі хилилась убік і лягала на поле та на хати недалеко села. На замаскованому моторі сидів вояк. Він пильно стежив небо. Десь далеко торохтів у повітрі ворожий літак.
* * *
Сонце стояло високо на небі, військо здіймало ногами куряву, і лиця були чорні від землі й поту. Понад лісами танули темні дими. З бічних перелісків виїхав відділ війська.
- Артилерія! - Сказав Івась, що йшов побіч Марка.
Одна гармата загрузла в піску. Коні стали. Вояк з жовтим левиком спокійно чекав, зухвало пересунувши шапку на вухо.
- Рушай! - гукнув хтось з піхотинців.
Артилерист навіть не глянув туди, звідки йшов вигук. Коні мусять відпочити. Він зіскочив з гармати.
- Вйо! - сказав по хвилині.
Він пхав гармату і його грубі чоботи глибоко вгрузли в пісок.
- Дивись! - Засміявся піхотинець. - Йому здається, що він оре.
- Оре, друже, оре, долю оре свою і нашу!
Маркові пригадався знайомий. Це було перед роком.
- Ідеш до Дивізії?
Знайомий здвигнув плечем.
- Тепер? Маю крамницю. Думаєш, військом усе здобудеш? - Крикнув злісно Маркові навздогін: - Економія! Господарство!
Цей знайомий ніколи не цікавився економічними справами. Його устами говорила жадоба і страх малої людини.
Марко прямував своєю дорогою, гордий з того, що в цьому історичному змагу він віднайшов суть свого існування - жити для інших. Історичні події, - думав, - це дійсні, реальні факти, тільки у спогадах вони дістають інші форми і майбутнє бачить їх в іншій перспективі. Але їхня суть і вплив на перебіг років є все ті самі, незмінні.
Коли Марко роздумував про свою вітчизну, бачив, що тут квітло неустрашиме життя, що люди жили не сьогоднішнім днем, а днями, яких ще не було. Крізь свої будні проходили з погордою. Війна захопила край чотирма своїми їздцями і в нікого не було співчуття до жорстокої долі народу. Довкруги нього існували люди з глибокими борознами на лиці, наче моряки, яких раз-у-раз шарпають солоні вітри.
Марко ніс важкий наплечник, зброю і набої з якоюсь дитинною радістю. Він пережив цю війну в дії, а не в атмосфері тривоги за своє життя. Глянув поза себе. Ішло військо, одна велика спільнота, що перед нею зникає непевність, безнадія і страх. *
Пізніше був відпочинок. Вояки мили ноги в плиткому струмку, що пробирався спокійно серед вологої сочистої зелені берегів.
Густі верболози обросли його низькі береги. Коли Марко, відсвіжений і сильний, ішов у село - побачив молоду циганку, що з поля йшла в його сторону. Довга спідниця колихалася за кожним кроком і Марко з приємністю глядів на своєрідні ритмічні рухи її тіла. Це була струнка смуглява дівчина.
- Поворожити, хлопче? - спитала його, відслонюючи в усміху білі здорові зуби.
Марко ввічливо усміхнувся і простяг до неї руку. Його долоню торкнули вузькі тендітні пальці циганки.