- Дивне твоє життя, - почала дівчина, приглядаючись уважно лініям руки. І враз її очі стали великі, вона з жахом глянула на Марка і відступила від нього.
- Що сталося, циганочко? - спитав її.
Дівчина не відповіла. Якийсь незрозумілий звук переляку вирвався їй з уст і вона почала втікати.
Марко зареготався. З-під сусідньої клуні споглядали вояки на чудну картину. Дівчина зникала вже в селі між хатами.
Вночі Марко не міг заснути. Глядів крізь вікно в простір. На обрії рожевіло небо, іноді спалахуючи червоними світлами. Це горіло якесь далеке село. Великий спокій царив довкола. Марко вийшов, настав час його вартування. Ходив спокійно вулицею із зброєю, перевішеною через рам’я. Вояки спали міцно, розкинувши руки, згорнувши долоні, тверді від трудів, молоді юнацькі долоні. Марко сів біля клуні і спостерігав як вони спали. В підкованих чоботях і в одностроях. Фронтове поготівля.
В повітрі поплив запах юхтової шкіри. Десь у темряві зафурчало авто і вузенький сніп світла осяяв дахи і крони дерев. Авто завернуло наліво. «До штабу», - подумав Марко.
* * *
Цього ранку Марко одягнув охоронну блюзу в бронзові і жовті плями. Сидів у придорожньому рові, в сталевому шоломі, сидів біля вояків своєї сотні і глядів туди, звідкіля тягли горизонтом темні дими, що рожевіли час до часу відблисками вогню. Пестливо поклав на коліна свій автомат. Сидів вигідно, наче в фотелі, і чомусь пригадалися йому вечорниці, на яких залюбки приглядався танцям: тоді теж шукав вигідного місця. Дивна асоціація думок. Такі парадокси бувають на війні, і людина попадає часто в зайві сентименти.
Взагалі трудно було мати добрий настрій. «Положення погане», - сказав недавно його сусід й почав поводитися так, наче б прийшла якась дуже святочна хвилина. Марко глипнув на нього. Це був немолодий уже доктор філософії з нервовим культурним обличчям, ще жвавий і може ще цікавий дівчатам.
- Чого ради Бога так дивишся на мене? - скрикнув нагло.
- Так собі! - відповів Марко. - Думаю про нашу долю. Твою і мою.
- Залити. Боюся, чи видержу те, що нас чекає.
- Чому?
- Не знаю. Глянь!
На обрії блискали вогні і далекі вистріли зливались уже в безперервний грюкіт. Блиски й заграва розляглися вже більш як на половину небозводу. Тут і там затріскотіли серії важких скорострілів. Спереду, зліва і справа блимали на обрії вогні. Дими заслонили поля і ліс.
- Вчора бої були тільки спереду. Через ніч захопили уже півсвіту. Кажуть, - шепотів, - що більшовики перервали фронт.
- Що ж, це війна. Ми не на дансінгу Червоної Калини..
- Не говори дурниць, це мене хвилює, 0 відповів подразнено Василь і прикусив губи. - Ох, як добре простому хлопцеві. Він не роздумує над питанням життя і смерті, він сприймає світ яким є, що для нього проблеми!
Опісля додав спокійніше:
- Що діється з людиною, коли вона вмирає?
- Ти вибрав добру тему на сьогодні, - нерадо відповів Марко.
Іноді бувало Марко розмовляв з Василем довго і багато, часто теж сиділи годинами і мовчали. Розглядали крізь вікно вояцької кантини військові відділи, попивали вино або пиво і мовчали. Тією мовчанкою зрілих людей, що себе добре розуміють і в той час не мають про що говорити. Але де це було? Марко не пам’ятав ні міста, ні будинку, усе те загубилося в його пам’яті.
- Ми стоїмо…
Василь чекав довго, що скаже Марко, врешті знеохочено завважив:
- Ти втрачаєш свою інтелектуальну глибину.
- Це правда, - погодився Марко. - Десь бачив я картину Леонард да Вінчі. Пошана Матері Божій. Люди горнуться до Богородиці, потребують ласки, а вояк побіч, стоїть як камінь. Не знає, що діється біля нього, не знає, що і йому потрібна ласка Божа. Так я відчув цю картину. А все ж нині сумніваюся, чи да Вінчі, ні, чи я добре зрозумів митця. Саме вояк найкраще знає силу храму Божого.
- Я вже думками по той бік, - промовив з тихою резиґнацією Василь. - Там, де вже нічого не треба. Ні голови, ні знання.
Мовчали. Загроза дихала на обріях наче якийсь міфічний звір. Іноді розливалася широко своєю червінню, часом ішла в стовп темного диму. Рохкотіння фронту могутніло, вояки непокоїлися безконечним чеканням, вони почали хвилюватися. Справа сильніше залунали важкі скоростріли. Позаду почала гупати гармата і з журливим свистом викидала гранати понад їхніми головами.
Врешті пішло по рядах:
- Ідемо. У прорив. Марш-марш, вперед!
Наказ був визволенням для вояків. Рушили жваво полями в напрямі фронту.
- Чув? Ми окружені! - сказав Василь зі зле захованим неспокоєм.
Маркові теж стало ніяково, але не сказав ні слова. Ішов, як ішли всі, думав те, що думали всі. Кожний з них знав добре, що має робити. Боротися до кінця.