- Ні! Що сталося? - в голосі Марка відбивався неспокій.
- Минулого тижня збомбили місто. Мені сказав про це один, що вернувся з відпустки. Він заходив туди. Нікого не застав, усе довкола знищене. Були вістки, що наші виїхали кудись… може…
- Як же це? Треба розвідати, - сказав Марко і зразу відчув нісенітницю цих слів. Петро відвернув голову.
Щось сталося, щось дуже невідмінне. Ірина. Спочатку жили побіч себе, її ім’я було тільки звуком. Пізналися, і ось сплило на них чудо любові. Здавалося вже, що нічого не бракує до щастя. І нагло така вістка.
Марко надіявся, що все-таки Ірина і її батьки заховалися перед смертю, може і справді вспіли уже виїхати. Глянув з запитом на Петра. Як він змінився в цих останніх тижнях. Майже не пізнав цього лагідного колись, щирого друга.
До них підповз командир сотні.
- В тебе цільне око, Марку?
Він витер лице рукавом, лице давно не голене, з рисами старої людини. З-під шолома видніла сивизна його віку.
- Марку. Я сам зробив би це для сотні і для полісу, але старий уже. Не втну цього, рахуй, це друга моя війна. Усусуси, революція. Брате, нічого не вдієш, певності в оці не маю.
Вони шепотіли, лежачи побіч себе. Марко пильно слухав пояснень командира, обидва розглядали край лісу і відтинок терену, що лежав перед ними. Опісля командир стиснув руку Маркові і відповз назад до сотні. Марко оглянувся за ним. Бачив його схилену постать, що пробігала ровом в бік, туди, де розташувалися рідкою розстрільною рої сотні.
Петро знову заговорив:
- Передаю з команди напрям. Бачиш залізничний шлях? Марко на короткий момент підняв голову.
В сонячному світлі виднів зелений насип, що протинав землю та Йшов кудись у нескінченне.
- Проскочити оцей насип, а там уже безпечно. Остання ставка. Зрозумів. Тепер не рухайся. Чигають на нас. Один нерозважний рух - і пропав.
-- Добре, - відповів Марко, - командир пояснив мені все.
- Я повзу далі, - сказав Петро, - тримайся.
Він поволі відсунувся і звернувся в сторону інших стрільців, що лежали на полі.
Марко дивився за Петром і всміхався. Пригадав собі, як пізналися на студентських зборах. Стиснули собі руки, підсвідомо впевнені, що стануть друзями. Цей елегантний поважний хлопець повз тепер з автоматом у руці в сторону срібних берізок, що рівним рядом стояли в проміннях липневого сонця. Він, крім батька і лікаря, знав тайну Марка. Коли обидва зголосилися до дивізії, інспектор і Марко втаємничили його в цю незвичайну історію.
Згадав Ірину. Оглянувся за Петром, хотів щось його спитати, але Петра вже не було.
* * *
Усе те, що сталося далі, тривало коротко, і він, сам не міг би сказати, як воно сталося. Вогняні кущі вкрили страшним ревом довкілля, відламки заліза засипали землю. Десь з обріїв рвалося повітря і ціле поле задрижало під вогнем і залізом. Сотня рівночасно зірвалась у пробій. Серед вигуку розривів Марко почув слова команди: напрям - залізниця!
Марко не рухався, він був тепер поза долею своєї сотні. Збоку посіяли вогнем ворожі танки. Марко глядів на бій. Сотня похапцем відстрілювалася і скоками прямувала до насипу. Біля якихось кущів вояки спокійно ладували протитанкову гармату. Швидкість, з якою посилали смертоносні набої на ворога, здивувала Марка. Один танк спинився, за ним другий. З середини вискакували бійці і прилягали до землі.
Цей момент використала сотня. Вояки бігом зближалися до залізничних рейок.
Хлопці завважили, що Марко залишається і гляділи на нього безрадно, наче б на них лягала вина за те, що рішення командира випало на нього. Вони пробігли біля нього, і він поглянув за ними. Був гордий з рідної піхоти, але дивитися їм в очі не мав відваги. Лякався, щоб хто з них не побачив його сліз. Міг би пояснювати собі, як слабість людини в найбільш критичній хвилині життя.
Марко зібрав сили до скоку і миттю опинився біля протипанцирних п’ястуків. На секунду промайнула думка; щастя, що не вбили. З оберемком набоїв вскочив у приготовану яму.
Обережно підніс голову. Металевий ракетний набій був готовий до стрілу. Розглянувся. Ніде не було видно ні однієї людини - порожнє поле, залите мирним сонцем. Здавалося, що розриви гранатів це марна витрата стрілен, скерованих у порожнє, А все ж Марко вправним зором завважив розсіяні по полю зелено-голубі плями. Ледве видні, добре укриті вояки, лежали нерухомо з нап’ятими м’язами, готові кожної хвилини до скоку. Нагло звернув голову до переду: десь здалеку почув ледве замітний монотонний гуркіт сталі. За хвилину виповзли з лісу ворожі танки і рушили полем, западаючи в долини і задираючи носи вгору. Вийшли з темної стіни сосон і смерек і тепер наближалися до нього, галасуючи моторами і сталевими гусеницями. Так прийшов момент, у якому Марко мав виконати наказ командир.