Говорили півголосом, але й ці голоси заникали у пошумках осіннього вітру, що протягливими повівами розсували верхів’ям старих ялиць. А ще час від часу відзивався нічний птах, чи спросоння заголосила сонна тварина. Вітер наносив сльоту.
В такий то час старшини радили про долю війська, а з тим Й історію своєї боротьби.
Це вже давно закінчилася війна в світі, але ця подія не зробила ніякого враження на повстанців. Їх не обов’язували ніякі міжнародні договори ні пакти, бо в цих рішеннях не було місця для їхнього народу, наче б він не існував, наче ворог поспів знищити його дощенту.
- Про нас мовчать свобідні народи, засоромлені дійсністю, до якої приклали свою згоду. Але це не значить, що ми не існуємо.
- Навпаки мусимо дати знати про себе.
- Рушити у наступ!
Знову зажеврів сильніше вогник папіроски. Генерал визначив район операцій поодиноким відділам з’ясовував тактику і засоби бою.
- Горошко проб’ється в вільну Європу. Через Польщу, Чехи на Баварію. Ставничий на Австрію. Це щоб на Заході проламати мовчанку.
Дві постаті встали і відійшли. Генерал приділяв тепер напрямні рейди по рідній землі і райони скріпленої боротьби.
- Район Чернігова, - сказав по хвилі, - ще вільний. Хто зголошується туди добровільно?
- Я! - почувся у теміні притишений голос, - сотенний Марко!
Годину пізніше сотня вирушила в похід. Покидали карпатські звори і гуцульські села, йшли у широкі поля, заорані тракторами, у землю, де продовж сотні років творилася історія народу.
Туди пішла бойовим рейдом сотня командира Марка.
* * *
Марко лежав серед листя папоротей, в гурті дрімали бійці. На краю лісу зорили застави.
Хотілося жити жвавішим життям, а ось тут від тижня ждали бездільно в цих пропащих чернігівських лісах. Такий був наказ генерала.
Втратив рахунок, як довго тривав цей подиву гідний рейд. Впоперек цілої України, від Холму по Конотоп, від Волині по Чернігівщину. Значив правда календарні дні, але тепер мусив дуже зосереджено думати, щоб усвідомити собі місяць і день. Йшли туди гуртом або розсипкою, тягли полями і лісами, відчитуючи шлях на шматках карти; заходили до осель і міст, де ждали їх зв’язкові і кур’єри, забирали накази і йшли далі. Ніхто не мав своїх думок і своєї особовості, кожний з них жив долею рейдуючого відділу. Залягали в бою, стріляли, йшли в наступ на ручні гранати, або деревіли нерухомо цілими днями й ночами.
Марко робив обрахунок свого життя. Довго він не належав нікуди й нікому не був потрібний. Нікому. Ці роки виглядали йому нині як прикрий і сумний кошмар. Тепер мав завдання, на яке ждав, здавалось, неймовірно довго.
На дерева наліг відсвіт блідого світання, глибокі тіні ночі щезли безслідно. Марко глянув на ясні верхів’я дерев. Підвівся. Обтріпав росу, що скапувала на нього з папоротей і завважив, що й недалекі переліски почали зеленіти, а на лані голубів цвіт тендітного льону. .Як ця ніч, так і в нього щезли примари минулого; продовж життя його душу ранили і вбивали, не раз був розгромленим і змученим. І аж тепер зажевріли в його душі світла незнищимої сили.
- Що нині? - спитав вістун, підсунувшись нишком до сотенного.
- Ждемо. Вістун промовчав.
- Добре було б сказати хлопцям щось про наш оперативний план.
Марко глянув на вістуна і поклав руку на його рам’я.
- Колись хмельничани повторяли слова Кромвеля: найдальше дійде той, хто не знає куди йде!
Бійці жили останній тиждень в спокої і тиші, а це хвилювало і дратувало їх. Розмовляли з собою байдужими словами і цей зовнішній спокій душив їхні нерви. Чистили зброю, лічили набої, говорили про своїх дівчат, що їх покинули далеко звідсіля, і нічого про них не знали. Верзли усякі нісенітниці або згадували як штурмували ворога в рейді, брили ріки, як поборювали знемогу своєю силою.
Насторожилися. Тихий свист, людський свист вмішався непомітно в голоси лісу, в пташині пісні і жужукання комах. Вмовкли нагло, а проте ніхто не рушився, їхні очі спочили на сотенному.
Марко глянув у передпілля і відповів таким же тихим свистом. Умовлений знак, кінець нестерпного ожидання. Марко, тримаючи в поготівлі машинову пістолю, вийшов на затінене узлісся.
Тоді з поблизьких кушів ліщини вийшла дрібна постать упівця. І він скерував дуло автомата в сторону Марка. Стояли так хвилину бистро, споглядаючи на себе.