- Ну гаразд! - процідив крізь зуби Марко.
* * *
- Коли я брав з собою полонених українців, - казав Маркові паша, виходячи з шатра, - то завсіди давав своїй жінці відпускати двох людей на волю.
- Чому? - перепитав той, не підводячи голови. - Бо вона казала, що в неї є десь на світі син і дочка. Вона щоразу, тільки привозили до Царгороду свіжих людей, виходила, обдивлялася і двох вибирала на волю.
Вийшла до полонених. Ті підвели голови й впилися очима в Марка. Той із сльозами на очах дивився в землю.
Охорона стала в тісніше коло.
Марко підійшов до полонених і показав на Голуба. Далі, глянувши по інших, вказав на старого Якима.
Вартові татари підвели їх.
Раптом усі присутні приклали руки до грудей і опустили очі долу.
Марко глянув і зблід. Перед ним стояла його Оленка.
Протер очі й знову.
Ні. Не вона.
- Звідки ці полонені, пане? - стиха промовила вона до Марка.
- Я не пан.
- Гм… - повела очима по людях.
- З села Дикий Кут та інших сіл князя Дмитра Вишневецького.
- Ой! - простогнала вона і впала на руки свого євнуха. - Земляки?..
Марко зблід.
- Товариство! - тремтячим голосом промовив він, - доля наша невільницька селянська складалася так, що я, кого ви від сьогоднішнього дня проклинатимете, і ось ця жінка - дружина турецького паші - ваші земляки.
- О! Будь проклятий!
- Будь навіки проклятий… - вив натовп полонених.
- Зрада!
- Марку! Марку! - прошепотів Яким, - віддай і мене до них вкупі до турок. Я буду… євнухом служити.
- Марку, сину мій, - крикнула, підвівшись жінка паші і впала в обійми Марка.
Паша, що не розумів української мови, зблід і затрусився.
- Певно коханець, - прошептав на вухо йому хан.
Мить - і дві голови обрізала блискуча і крива дамаська шаблюка.
Крик розітнувсь у повітрі. Крик перемоги дикої Азії.
- На Крим! До одного чоловіка, - крикнув хан.
А над двома трупами, що лежали по цей бік Дніпра, пролетів чорний крук.
XIV
Довго літав по світу князь Дмитро Вишневенький, що втік із Січі до Москви. Приходив до Криму з військом численним московським. Наймався до Польщі знову. Нарешті захотів попанувати у Волощині. Але там його впіймано й передано турецькому султанові.
Пісня про Байду-Вишневецького переказує нам за його загибель - він нібито помер лютою смертю у Царгороді, висячи ребром на гаку.
Але де і як дійсно загинув князь Дмитро Вишневенький - невідомо…
КІНЕЦЬ.
Андрій Чайковський
Богданко
Історична повість, історичне оповідання, це - не історія. Історик використовує джерел що збереглися, розбирає їх докладно, перевіряє, порівнює їх між собою, зв’язує з іншим, просліджує час, обставини, спосіб, як люди тоді думали, особи, що виступають у джерелах - і на основі всього цього пише свій твір. Та в грому творі він подає тільки те, що йому дали джерела.
Не так оповідач, чи повістяр, що береться в оповідній формі змальовувати людей із якогось часу. Правда, і він мусить дуже докладно вивчити й добу, про яку розповідає, й пізнати, чим люди тоді жили, які мали бажання, як думали, як поводилися й т. д. Не раз буває так, що й джерел із такої доби небагато, і про людей вони говорять мало. Тоді повістяр виводить собі сам людей, але ж виводить їх так, щоб вони були історично можливі, або сказати іншими словами: змальовує їх так, що коли б вони дійсно жили, то мусили б і своїми думками, й поведінкою, й одягом, а то й мовою підходити до часів, про які повістяр говорить. Коли всього цього нема, коли повістяр змальовував би своїх людей із давніх часів такими, як його сучасники - то його повість була б не історична.
А отже оповідання «Богданко» історичне.
Про особу Богдана Ружинського джерел ми маємо дуже мало. Та й ті, що залишились (Папроцький із XVI в., польська хроніка Бєльського з XVI в., наші козацькі літописи й ін.), дуже часто між собою суперечні. Збереглася до нас народна дума про гетьмана Богдана, - частина її в нас подана на початку оповідання - й її вчені прикладають до запорозького старшого Богдана Ружинського. А так давні джерела розповідають про його походи на татарські землі та про його смерть при облозі татарського міста Аслан-Кермень між 1577 – 1580 рр. А то ще в цих джерелах є звістки про цілий рід Ружинських, небагатих волинських панів. Але й тут нема повної згоди в тому, що котрий із них робив та яке мав значення в тодішніх часах. Певне ще й те, що Богдан Ружинський був короткий час старшим на Запорожжі. Але хоч згадок про нього небагато, то проте серед народу, в наших літописах, залишилася про нього пам’ять як про великого лицаря, борщ з татарами. Таким його і змальовували українські письменники. Ось, наприклад, автор «Історії Русів» із кінця XVIІІ в. приписує йому великі походи на Кавказ, на турецькі побережжя Малої Азії, а то й під самий Царгород…