Добрич пішов жвавим кроком у гущавину, й незабаром почувся могутній голос ловецького рогу: скликав княжих людей, щоб їм сповістити княжий наказ.
- Заберіть здобич на вози й їдьте додому. Тут залишиться один коморник12, та ще з двома кіньми, й піде за мною в ліс.
До княгині не було що переказувати: вона знала, що Чорторийський не випустить сьогодні гостей зі свого замку, Богданко чекав Добрича. Посідали на коні й поїхали.
До столиці Чорторийських, до Чорториї, приїхали, коли вже сонце схилялося до заходу.
Старий князь чимало здивувався, побачивши у своєму замісу воєводу князів Ружинських і молодого гарного юнака.
- Ваші голови! - сказав боярин, ввійшовши у княжу світлицю. - Приходимо дл вашої княжої милості як винуватці. Я й мій молодий князь, Ружинський. Маємо великий гріх на душі: полюючи, забрели на волость вашої княжої милості без дозволу. Не хотячи. Коли це помітили, подумали, що ніяково нам тікати мов тим злодіям. Тим-то приходимо до вашої княжої милості виправдати себе. А що самі до гріха признаємося, то думаю, що й кара наша буде менша,
Обидва прибульці низько князеві поклонилися. Мова князеві подобалася. Він виступив наперед і взяв обидвох за руки.
- Витайте мені, дорогі гості. Просимо в наші вбогі тереми відпочити. А за кару не дуже турбуйтесь, вона не буде надто гостра…
Князь повів їх до вітальні й попрохав сідати.
- Від смерті вашого покійного батенька я зовсім не мав жодної звістки, що батенька вже немає. Здається, коли б не турботи з господарством, то смуток заїв би її на смерть…
Ці слова, висказані з повагою старшого чоловіка, зробили на князеві добре враження.
Увійшов отрок13 і поклонився низенько й попрохав до їдальні.
їдальня була дуже простора, з довгими столами, понакриваними білими скатертинами; здовж столів - лави, вкриті ведмежими й вовчими шкурами. Тут поралася сама княгиня, а побіч неї ввихалася молода вісімнадцятилітня чудо-дівчина, мов вийнята з якоюсь гарного образка: струнка, білява, уста, мов ті вишні зрілі, очі всміхнені, сині, мов ті незабудки.
Молодий князь, побачивши дівчину, не міг спам’ятатися, що йому робити: задивився в неї, мов у який образок.
Це ж була для нього невидальщина: він у нікого не гостював і таких дівчат із княжого роду досі не бачив… І дівчина глипнула на хлопця й зашарілась. Старий боярин це помітив і взяв це за добрий знак.
Перший заговорив до жінок кн. Чорторийський:
- Господь прислав нам любих гостей. Це старий товариш наших походів Степан Добрич, дружинник14 і приятель покійного нашого друга й сусіда князя Ружинського Михайла та його воєвода, а це наш молодий сусід і наш друг, молодий його син Богдан.
- Гостям раді, - сказала княгиня, - сідати просимо їх милостей та прийняти від нас, чим хата багата…
Серед низьких поклонів посідали всі за стіл. Княгиня почала гостей припрошувати та водночас випитувала молодого князя про княгиню-матір.
- Так ваші милості закопалися в лісову гущу, про весь світ позабули…
- Живемо, як можемо: помагають добрі люди, а вже найбільш наш опікун, пан воєвода Добрич, він про все дбає…
- Кинь, князю, похвали, - перебив Добрич, що саме розмовляв із князем Чорторийським; - я ж тільки сповняю свій обов’язок… Прохав мене мій покійний князь і друг, щоб я перебрав опіку над його добром та над сиротами, й я не осмілився відмовити, бо ж не одну бочку солі ми з покійним твоїм родителем з’їли…
Гостина затяглася довго.
Почало смеркати. З-за лісу виходило рожеве полум’я: сходив місяць уповні. Добрич устав, перехрестився до божника в золочених рамках, подякував господарям за хліб-сіль і виявив намір вертатися додому.
- І не думайте, мій друже, - казав князь, - щоб я вас пустив від себе під ніч додому такими нетрями.
- Але ж, ваша княжа милосте, сьогодні повня, ясно, мов удень.
- Твоя правда, воєводо, але ніч ніччю, вона свої права має, й їх без потреби порушувати не слід. Знаєте, яка тут зрадлива околиця, яка дорога серед озерець, калабань та болота, кілько блудних вогників вабить людину на бездоріжжя, і не зчуєшся, як пропадеш.
Добрич уже й не відмовлявся: він добре зміркував, що княжича прикували сині княжнині очі, та все ж хотів упевнитися у своїх міркуваннях.
- Що ж ти, княжичу, на те? - спитав Богданка. - Я гадаю, що нам би таки їхати, а то пані-маги за тебе непокоїтиметься…
- Правду сказати, - відповів княжич, - нічого нам поспішати. Ми все залишили як слід, мама, знаючи, що я вже не раз припізнявся…
Княжич не докінчив, - йому дійсно не було чого поспішати, коли тут було так любо.
Добрич зрадів. Він помітив, що дівчина зашарілась і поглянула вдячним очком на княжича, наче б йому дякувала за таку відповідь.