Жолоб затирав руки з задоволення.
- Видко, кляті себе безпечно почувають. Не так ходять, коли пронюшать, що на них засідка може бути.
Жолоб вернувся до своїх.
- Хлопці! Лагодьте ціпи, буде що молотити.
Богданка кортіло спитати отамана, як та що, але його повчили, що козакові не годиться питати про що-небудь: «Ти тільки слухай та на вус мотай, то й сам зміркуєш, коли не дурень».
Жолоб послав кількох козаків зорити. Кожний клався на землю на невелику віддаль один від одного. Всі давали один одному знаки, не підводячись із землі, щоб не зрадитись, бо від того залежала перемога. Отаман сказав козакам, що й як мають робити. Вони як-стій подалися взад і заховалися з кіньми в густому недалечкому байраку.
Татари, переправляючись через річку, звичайно роздягались догола. Зв’язували одяг і зброю у клунок, прив’язували його до шиї коня и пускалися вплав, тримаючись кінського хвоста. А то и клали клунок з одягом та зброєю на невеличкий опліток, який приказували коневі до хвоста, самі чіплялися гриви й так перепливали. Спершу перебиралася одна частина загону на другий берег, тут одягалася, а друга частина роздягалася. Аж як обидві частини були на другому березі, рушали далі.
За кожним новим рухом загону приходили до отамана доповіді від плазунів-зоріїв.
Козаки помітили, як ціла хмара голих татар вийшла на берег, коні струшували із себе воду й пирхали. Татари одягалися, зброя лежала на землі.
- Хлопці, на коні! - закомандував Жолоб.
Коні погнали вихром.
Враз залунало:
- Ріж, бий невіру!
Татарам не було часу сідати на коні. Вони хапали за зброю й почали оборонятися. Козаки впали на них, мов ті шуліки на громаду курчаток: кололи довгими списами, рубали шаблями, стинали голені татарські лоби…
Горе піхотинцям, між яких вженеться з шаблюкою чи зі списом кіннотник. Не сам лише він рубає ворога, а и кінь йому помагає. Він зі своїм паном заодно: одне тіло, одна душа, вони розуміють один одного. Козак рубає шаблею, кінь розбиває й валить до землі грудьми, кусає зубами, толочить передніми ногами, б’є задніми, він не менше робить ворогові шкоди, як озброєний козак…
Таке було й тут. Деякі татари, напіводягнуті, скакали у воду. Та їх як не досяг спис із берега, то досягла мушкетна куля, чи стріла з натягнутого лука.
Богданко був між першими. Наче той справдішній янгол смерти твердою рукою стинав татарські лоби одним махом гострого меча, що його дав йому при прощанні тесть.
Хто в бою його бачив, ніколи не пізнав би був його: очі набіглі кров’ю, закушені губи, уста наче щось шептали за кожною відрубаною татарською головою. Козаки з дива не сходили. Татар залишилося всього кілька, між ними якийсь татарський старшина, що ламаною українською мовою обіцяв за себе окуп. Саме договорювалися за ціну, як прискочив яструбом Богдан і відрубав татаринові голову:
- Це тобі окуп за дружину, за синка, за матір! - крикнув несамовито.
Богданко зареготався страшенно й погнав добивали решту…
- Розрубав кількасот дукачів - сказав один козак.
- Запропастив кількох бранців, - обізвався другий.
- Добре, певне, йому допекли,
- Не чув, як просичав, за кого окуп бере?
- Страшно завзятий, добрий на ватажка.
Так говорили одні, відпочиваючи. Інші погналися з арканами ловити татарських коней, що порозбігалися, налякані галасом битви.
- А коли підемо на тих? - питав Богданко отамана Жолоба, вказуючи на другий бік.
- Ті до нас уже не прийдуть, а нам туди не по дорозі.
- Отамане! Мене страшно свербить рука. Як би мені так зібрати кількох охочих, перейти ріку…
- Буде з тебе! Шкода людей та коней. Я не боюся, що татари вас вигублять, але переправа… переправа, козаче! Дніпро любить своїх чубатих діток, але жартувати з ним не слід. Кого візьме в свої обійми, живим не випустить.
Не було ради. Отаманський наказ - закон!
Козаки забрали пригожу зброю, сідла, тощо, поспинали татарські коні Й пустилися додому. Вони знали, що тепер якийсь час буде спокій,
Татари з того боку Дніпра дивилися безрадно на розгром найкращої своєї частини. Вони кидали в бік козаків прокльони.
На Січі прийняли загін радісними вигуками. Про завзяття та меткість Богдана Ружинського йшли по куренях розмови:
- Побачите, що з нього ще вийде другий Байда-Вишневецький30.
* * *
Повага та значення Богдана Ружинського на Січі більшали з дня на день. Але ж бо й не дивота: де пахло походом, хоч і найнебезпечнішим, він ішов добровольцем, не вагувався йти на найбільшу небезпеку, коли була справа з татарами… А було в тому часі декілька вдалих походів на ногайські улуси31 та на турецькі оселі над берегами Чорного Моря. Та тільки вони його не вдоволяли. Йому хотілося застукати татар у їх власній хаті, у Криму.