Два козаки вхопили мурзу й потягли до отамана.
Отаман із кількома старшинами почали мурзу перепитувати.
- Я дам за себе окуп, який від мене зажадаєте…
За той час козаки вивели з гарему на майдан жінок, бранок-християнок. Богдан як-стій нагадав собі свою безталанну Ганю, і в нього забилося жвавіше серце. Йому здавалося, що між жінками бачить і свою любу дружину. Він кинув мурзу й під’їхав до жінок, що збилися в купу у своїх чудернацьких східних одягах. Ганни між ними не було…
- Послухайте, жінки, немає між вами Ганни, княгині Ружинської з Волині? - спитав він і чекав насторожено відповіді.
Серце його страшенно билося.
- Їі вже немає між нами, але була… Пам’ятаю, як вона мені розказувала, - казала одна українка, - що коли раз переводили Перекопом бранців, то наш мурза сподобав собі її й забрав до свого гарему. Татари дуже собі за це кривдували, бо це була найвартніша бранка, але нічого не помагало. Вона розказувала, що коли раз її чоловіка не було, наскочили ординці, вбили тещу й її малого синка, а її саму захопили в неволю… Але вона тут не хотіла ні за що відректися Христа, не хотіла піддатися мурзі й раз навіть його покусала та подряпала. За те мурза казав старим гаремовим відьмам бити її різками та голодом мучити. Та й це нічого не помогло. Тільки що через ці муки вона страшно виснажилася й уже не годилася на гаремову жінку… Тоді мурза розлютився, казав зав’язати її в мішок і з важким каменем кинути в море. Це звичайна річ у бусурменів, вони не вважають жінки за людину…
Кожне слово вбивалося розпеченим залізом у серце отамана. З великого болю він закушував до крові свої губи… Завернув коня й під’їхав до мурзи.
- Слухай, мурзо, три роки тому, не більше, я їздив у Крим, щоб знайти й викупити з неволі свою дружину Ганну княгиню Ружинську. Тоді ти взяв від мене добрий бакшиш і впевняв мене, що того часу не переходив Перекопом жоден гурт бранців, ні чоловіків, ні жінок. Ти мені радив, щоб я не турбувався, не шукав її в цих сторонах. Ти, шельмо, збрехав, одурив мене, - крикнув отаман таким голосом, що татарин задрижав мов від удару грому. - Вона, небога, була тоді в тебе в гаремі, і ти про це знав. Я був би заплатив тобі за неї тяжким золотом. Та ти, поганче, злакомився на її вроду й її біле тіло. І коли вона таки не хотіла тобі піддатися, ти казав своїм гаремовим чортицям бити її та мучити й накінець сказав її втопити!
Мурза клявся на Аллага37, що це неправда.
Отаман прикликав свідків, котрі мурзі сказали всю правду до очей. Отаман трусився всім тілом, закрив собі очі й, подумавши хвилинку, сказав:
- Ти, собако, згинеш як стій на колі… Нуте, хлопці, приладьте панові-мурзі гарний, добре загострений кіл. І щоб був гладкий, щоб не дуже покалічив.
Мурза впав навколішки:
- Забери все моє майно, а пощади мене.
Отаман відвернувся.
За півгодини мурза конав на колі…
* * *
Отаман казав сурмити на збір.
З усіх усюдів виїздили на майдан козаки: звозили награбоване добро і складали на татарські гарби38. Гарби поїхали до тих возів, що мали були їхати в глибину Криму за головним військом.
Тепер козаки спочивали Богданко по жорстокій екзекуції на мурзі, здавалося, заспокоївся зовсім. Безталанна Ганна вже не потребує нічого від цього світу, мученичою смертю спокутувала всі свої гріхи. А її кривду помстив Богданко… Тепер він міг уже звернути свої думки на дальший похід у глибину Татарщини. Тепер щойно початок літа, паші для коней доволі, трава сильно зеленіє, нема чого побоюватись, щоб татари запалили степ. А це була їх найсильніша зброя на ворогів. Радився зі своєю старшиною.
Та враз прискакав козак, сливе живий.
- Огамане-батьку, погано з нами. На ті гарби, що везли добро з Перекопу, наскочив доволі великий татарський загін. Козаків, що були з гарбами, поперебивали, гарби позабирали. Я один устиг утекти…
Коли гамір притих, козаки почули справді з того боку, де стояв возовий табір, сильну мушкетну стрілянину.
- Звідкіля взявся тут татарський загін, коли Перекопська шийка в наших руках? - дивувався Богданко.
- Справа проста, - замітив один із старшин. - Цей загін повертається з котрогось християнського краю зі здобиччю. Натрапив на наш табір і хоче взяти його приступом.
- На коні! - крикнув отаман.
Козаки посхоплювались і на коні.
- Город підпалити, де лише можна, - наказував Богдан.
Запалили місто чи не в десятьох місцях. Козаки виїхали з горючого города на український бік.
Треба було поспішати, бо коли б татарва здобула обоз, то й головному війську досталося б.
По дорозі вийшов із очеретів озерця заболочений чоловік і заступив козакам дорогу.