Запорожець повернувся й підійшов до Софійки. Вона ще дужче засоромилась і рукавом закрилась.
- А мені казали, що ти пішла на прощу з матір’ю. Тим я й не навідавсь до вас, як приїхав, - промовив запорожець, беручи дівчину за руку. - А ну-бо йди до гурту, - і він потяг її. за руку.
Софійка все ще соромилась і не Йшла.
- Овва! - знов ув’язалась язиката Вівдя. - Тягли ведмедя до меду - та урвали вуха; тягли ведмедя від меду - урвали хвіст…
Тут хлопці ще густіше обступили запорожця.
- Годі тобі, Іване, коло дівчини панькатись, - вона не втече, як вода з решета, та й на ту язикату сороку плюнь, бо вона ні в сих, ні в тих, - говорив Яким на прізвище Яворницький, колишній приятель Івана Удовиченка, тягнучи запорожця за рукав під стару гіллясту тополю. -’ Краще розкажи, що там у вас на Запорожжі і хто той батько Богдан, - чи кошовий, чи що… Звідкіля ти тепер? З Великого Лугу?
Запорожець сів під тополею, витяг із, кишені капшук з тютюном, люльку, гаман з кресалом, викресав огню і запалив люльку. Округи його посідали хлопці, а поруч з ними і дівчата.
II
- З якого кінця почати, панове громадо, і ви, дівчаточка, я й сам не знаю, - сказав запорожець, не дивлячись ні на кого. - Одно скажу: урвалась тепер ляхам нитка, так урвалась, що й вузликом вже їм не зв’язати тієї нитки. А почалось воно із-за жінки. Жив собі там, у тогобічній Україні, у Суботові, чи що, значний козак, Богдан Хмель, а по-лядськи Хмельницький, а в його була жінка. Ота жінка і впала, кажуть, в око якомусь-то панку Ляшку. Так він її чи то вкрав, як злодій, чи то насилу відбив у Хмеля. З того й почалось. За Хмеля заступились козаки, а за того панка - Чаплинський, здається, на прізвище, - за того панка - ляхи. І встала така колотнеча, що діло дійшло аж до короля. А де вже козакові з королем тягатись! Бідного Хмеля присудили горлом скарати - голову відтяти…
- Господи! Його ж тяжко скривдили, йому ж і голову рубати! - зітхнула якась дівчина,
- Так, так, - озвавсь і запорожець. - Тільки не допустив Бог до сього. Хоч Хмеля й забили у тяжкі кайдани і сторожу коло його поставили, але Бог його визволив з кайданів і він з деякими козаками та з сином Тимофієм ото ще зимою прибіг до нашого коша, на Микитин Ріг. Що він порозказав нам про тогобічну Україну, як там знущаються над нашим братом ляхи, - так аж волос на голові встає!.. От тоді й положили наші батьки-отамани з’єднатись з Кримом і укупі з татарами накрити ляхів мокрим рядном. Так і зробили. Хмель з деякими та з сином Тимошем потяг до Криму, і ще на весну привів звідти з Тугай-беєм орду. Тоді зараз на раді ми обрали Хмеля гетьманом і сьогобічної, і тогобічної України, вкрили його своїми корогвами та козацькими шапками і незабаром рушили у похід, щоб перестріти ляхів, що в кільканадцяти тисячах під булавами панів Потоцького і Калиновського прямували до нашої Січі, щоб і кодло наше зруйнувати, і наше військо вирізати до ноги, та і старого Хмеля до рук прибрати…
- Гай-гай! - гукнув запорожець та аж шапкою об землю вдарив. - І прибрали ж до рук, тільки не вони нас, а ми вражих ляхів, - ох, прибрали! - довіку не забудуть пани Жовті Води, як ті «жовті» води стали «червоними» від лядської крові, - не забудуть!
«Улиця» наче оніміла. Чути було тільки тьохкання соловейка в гущині верболозу та висвист «вівчарика» у степу.
Усі дивилися на Івася Удовиченка і мов не пізнавали його. Чи давно ж сей Івась на сій «улиці» був першим «зайдиголовою»! А тепер він наче з того світу явився… Чого він там не бачив! Якого страховища в очі йому не ставало! Лядською, бач, панською крівцею «жовті» води у «червоні» він перероблював…
«Мати Божа! Матінко! І се ж мій Івась!» - колотилось у Софійки в грудях і дух їй займало.
- Так се мов в очі мені дивиться той день, - ніби про себе знов почав Удовиченко. - Стоїмо ми табором у полі, обгорнувшись возами, мов стіною, а ляхи супроти нас - покопали землю, мов зинські щенята, і гармати по шанцях поставили, та як сичі і визирають із-за окопів. А ми на них із-за переліску виглядаємо - око в око… Що то буде?.. А над полем, у небі, вже чорні круки крячуть і орли-сизокрильці квилять-проквиляють: знає хижа птиця, що скоро їй здобич на поталу - панські Й козацькі очі з лоба видирати - висмикати та біле тіло, панське й козацьке, по тернах та по байраках жваковати… Добра здобич…
- Ох-о-о! - не вдержали дівчаточка і як одна тяжким стогоном простогнали.
А соловейко за річкою знай своє - не вгаває, та місяць білолиций ніби з жалем на бідну землю поглядає.
- Коли зирк - сам Хмель перед табором, на мишастому коні і з булавою… Ми з його й очей не зводимо, бо він став саме перед лавою нашого калниболоцького куреня… Поруч нього курінні отамани. Дивимось, що буде… А чорні круки та орли-сизокрильці так і заглядають нам в очі та крячуть на чиїсь голови… Коли Хмель під’їжджає до нашої лави і, здіймаючи з пальця перстень, подає його козакові Васюті, на прізвище Макогін, - і каже: «Полинь ти, козаче, до Княжих Байраків, де стоїть Тугай-бей з ордою, покажи йому той перстень і скажи йому моїм гетьманським словом, щоб він був напоготові і зараз зайшов ляхам у потилицю; а там вже нам Бог допоможе…» Зник Макогін з конем за переліссям, а ми двома курінцями - калниболоцьким та васюринським - проти ночі обійшли кругом коло лядського стану, дійшли до Княжих Байраків, перекопали чисто усю землю у ляхів за спиною, перегородили їм шлях завалами-колодами та вовчими ямами і камінням… Не все ж ляхам цькувать хлопців собаками та замість коней запрягати у нетичанки хрещений люд, щоб возив він ксьондзів на ралець по парафіях, - нехай і лях вовчої ями покуштує…