Удовиченко раптом перервав свою мову, прислухаючись до соловейка, а той так і розлягавсь, так і розлягавсь, мов і він благав милосердного Бога за свою Україну.
- І в ту ніч, коло Княжих Байраків, отак же щебетав соловейко, і я згадав нашу улицю і нашого соловейка, - зітхнув Удовиченко.
- Згадав-таки! - аж скрикнули деякі з дівчат, а інша з них і сльози тихенько ковтала.
«А чи згадав мене?» - подумала і теж не одну сльозиночку нищечком проковтнула Софійка.
- Згадав, усе згадав, дівчаточка, - тихо промовив молодий запорожець, - згадав і наші верби коло греблі, і зелену леваду, і оцю стару гіллясту тополю, і вас згадав, хлопці і дівчатка… А про те й не думав, що може вже зранку чорний крук очі в мене з лоба висмикатиме, а у лузі, замість матері, сива зозуля про мене куватиме.
- Ой не ріж, не край нам серця, Івасику! - заголосили деякі знов дівчата. - Чи то ж легко на чужій чужині таке згадувати, щоб йому!
- Ат! Пхаються як до свяченої води, тю! - тюкнула на його Вівдя. - Не переймайте його, не лізьте йому з чобітьми до рота!
Хлопці понуро мовчали… Чому вони не були там? Чому не побенкетували й бони з Удовиченком на тім кривавім бенкеті?.. Сором перед дівчатами… Вони тут мов вівці у кошарі сиділи та ханьки м’яли…
- Чому я тоді, позаторік, як ти звав мене, Іване, не помандрував з тобою у Запорожжя? - з жалем промовив Яким. - Краще б було з ляхами там битися, аніж отут коні та товар пасти.
- Що ж, брате? - усміхнувсь запорожець. - Світ тобі не зав’язаний, - ти не дівчина-перестарок, до котрої ніхто й за рушниками не засилає… Хай я буду тобі за свата, а ти грубу колупай… З ляхами праці ще немало буде, поки Хмель з нашим братчиком до Білої Церкви та до Суботова добереться, щоб нашим ворогам сала за шкуру добре залити.
Яким аж підскочив з радощів.
- Ну так доказуй, серденько, що тоді уночі нащебетав тобі соловейко, та як ви лядського вовка із його нори викурили та у вовчу яму загнали? - сказав він весело.
Хлопці ще ближче підсунулись до запорожця.
- Як загадав старий Хмель, так воно й склалося, - почав далі Удовиченко. - Саме в полуднє січовики лавами сунулись на лядські окопи та на шанці… Заревли лядські гармати - аж земля застогнала… А січовики на те не вважають: «Або добути, або дома не бути!» - кричать, мов несамовиті: «Раз родила мати, раз і помирати!» А ми ждемо своєї черги, аж руки сверблять… Коли чуємо - ляхи не вдержали, - мов вода прорвала греблю и лотоки й залила усе, так і наші січовики… Ляхи бачать, що непереливки, та навтікача… А ми тут, як Пилип з конопель: задні січовики їм у хвіст смалять, а ми саме у лоба… Коли глянуть ляхи перед себе, аж там якась курява усе небо, мов чорною хмарою, вкрила… То Тугай-бей з своєю ордою наступає… Як сарана налетіли Кримські песиголовці, та як заалалакають, та як сипнуть дощем стріл! Панський обоз з дорогою здобиччю, з золотими й срібними келихами, з усіма панськими розкошами, - усе чисто в мент розшарпали й рознесли… Закрутились бідні Ляшки, як мухи в окропі, - і там неминуча смерть, і тут; одно на землі, як в’юн на сковороді, корчиться і смерті благає, друге під кінськими копитами Богу душу віддає, третє хрипить під ратищем січовика, або в татарина на аркані… Що зосталось живе, - сунулось у глибоке провалля Княжих Байраків, і там смерть неминуча: коні в’язли у липкому намулі і падали, а там Тугай-бей, доскочивши лядських гармат, їх же гарматами добивав недобиту Ляшву… Упало і молоде їх гетьманча - син коронного гетьмана, вельможного пана Миколи Потоцького - Степанець Потопький, - ледве живого від ран його прив’язали до гармати, а на другий день він на тій же гарматі і душу свою молоду з запеклою крівцею викашляв.
- Матінко Божа! Спаси нас і помилуй! - чулось між дівчатами.
А у лозах все розливався соловейко та стара тополя щось зеленим листям промовляла, ніби чого жалкуючи.