- І що ж? - мов прокинулись деякі хлопці. - Що було далі?
- Що? - Хмель із запорожцями потягнув під Чигирин та Білу Церкву, а січовий кобзар вже й зложив думу про Жовті Води та, Йдучи з військом, вигравав на бандурі, голосно виспівуючи:
- А ти ж, Іване, надовго до нас? - спитав Яким.
- От побачився з ненькою старенькою та з вами, голуб’ята мої, подививсь на свої верби коло греблі та зелену леваду, а потім, як спочине мій кониченько вороненький, то я помолюсь на схід сонця, та знов у далеку дорогу - повіюся світ за очі, як то в пісні співають про козака-нетягу:
- О-ох! - щось жалібно застогнало.
- Ох, сестрички! Що се з Софійкою!.. Ой лишечко!.. Вона не дише… вона нежива… Ой, дівоньки! Що маємо робити?..
Гірка, ох гірка в той час була доля кожної Українки… І хто не догадається, що діялось з Софійкою?
А Івась Удовиченко? Хто б тоді сказав, що його доля - доля того, котрого мати, бідна вдова, у колисці з решета колисала, що його доля вже тоді орлом по Україні літала і велику, вічну славу йому дбала…
А догадуєтеся, хто був сей Удовиченко?
Іван Сірко, будучий кошовий отаман славної Січі Запорозької і сам слава і гордощі України…
А тепер пошукаємо другого Українця з його долею…
III
Минуло дев’ять років з того часу, як старий Хмель над Жовтими Водами власною рукою збив кайдани з ніг України і вінцем слави несмертельної осінив чоло своєї заплаканої матері, і поки жив старий Богдан, ні одної сльози не впало з карих очей України.
Але прийшов і його слушний час.
Як і дев’ять літ перед сим над Жовтими Водами - стояло весняне сонечко над Чигирином. З полудня ледве-ледве подихав тихий теплий вітерець, розмовляючи з вербами коло гетьманського будинку, та білесенькі хмарки, мов лебеді по морю, тихо плили на північ по блакитному небу, ніби поглядаючи на сумний Чигирин.
Чого ж він сумний? Чого коло гетьманського будинку зібралась мало не вся Україна?.. Чого стало сумними рядами козацтво з старшиною і поспільство, старе й мале?.. Тихо, тихо гойдає вітрець козацькі санджаки з святими корогвами.
Тихо і сумно кругом. Усе мовчить, як то буває перед домовиною. - На кого він нас покидає? Кому його булава дістанеться? От розчиняються двері гетьманського будинку і, схиливши голови, мовчки виходять звідти: Виговський Іван - військовий писар, Ковалевський - осаула військовий, полковник - Мартин Пушкар, Павло Тетеря та інша старшина. Вони винесли з будинку військові клейноди - булаву гетьманську, бунчук, корогви - і стали півкругом перед громадою, такі похмурі, суворі… Громада якось-то колихнулась і мов завмерла. Хтось тихо, жалібно-жалібно плаче у гетьманському будинку… І як-таки плачу не бути!
От - дивіться: з розчинених дверей ледве-ледве виступає величезна, але якось-то ніби пригнічена, похилена постать старою гетьмана. Власні ноги старого Хмеля, котрими він мало не десять літ державно і грізно топтав усю Польщу, Волощину й Туреччину, ледве-ледве посуваються по розстеленому дорогому килиму. Похилого тепер, згорбленого велетня України піддержують праворуч - молодесенький, мов дівчинка, ще й до хлоп’ячого вуса не дорослий, єдиний, що зістався в його син Юрась, ліворуч - Виговський Данило, Катрусин, Богданової дочки, чоловік. Чорні, якісь-то ніби дитячі Юрасеві оченята заплакані - аж попухли. Невиразно жалібно й покірно дивляться на громаду глибоко запалі очі Богданові, - то все його дітки… За них він страждав душею, за їх спокій, за їх волю проливав він криваві ріки… А скоро вони будуть дітки-сирітки… Дітки… дітки!..
Сльози застилали очі сих сивовусих «діток», як вони побачили свого «батька»… Чи давно він баским конем своїм грав перед ними! Чи давно він, як, молодий орел літав по кривавих полях!.. А от тепер він старий, немічний… Які глибокі зморшки, мов чорні борозди на ріллі, переорали його богатирське лине! Як кричить той сивий, аж сріблястий волос до весняного сонечка: «Нащо ти побілило мою голову, мов саваном обгорнуло її?»
Раптом, але торопко, усі руки піднялись до шапок, мов перед. святими образами. І тиша настала така нараз, що чути було, як високі тополі листям одна з другою про щось розмовляли, як. бджола з грушевого цвіту на цвіт перелітала і гула…
Хмельницький повів, мов згаслими очима по німій громаді, глянув на свій город, звідки державний голос його, як грім із. хмари, рокотав ще недавно по всій Україні, по Польщі Й Волощині, - кинув оком і на садочки зелені, що мов рожевим снігом обсипані були весняним цвітом… Не одна рука піднялась з німої громади, молитовно хрестячись, ніби у церкві.