- Се булава, бунчук, корогви, усі клейноди - знаки моєї власти… Беріть їх - вони вже не мої… Виберіть собі гетьмана, хто вам до вподоби… А мене, дітки мої, брати мої, простіть по-християнськи, коли я часом, по немочі чоловічеській, кого з вас зобидив або супроти кого согрішив… Простіть, діточки!
Він уклонився на всі чотири сторони і заплакав гіркими слізьми, ридаючи, мов дитина. Сива голова його якось-то безпорадно впала на плечі сина і билась у судорогах…
- Тату! Тату! - ридав Юрась і припадав до ридавшого батька.
Навкруги усе плакало. Сиві, суворі, загартовані в боях вусаті козаки плакали, як малі діти, - хто припадаючи лицем у долоні, хто в шапку, а сльози так і лились, так і мочили жорсткі щоки Й сиві вуса…
А тим часом високо-високо десь у блакитному небі весело заливався жайворонок, десь недалечко на калині щебетав соловейко і, не перестаючи, кувала зозуля… Жити б та жити старому Хмелю, як йому зозуля кувала… Так ні, не викує вже вона другої молодості, не викує!
Сива голова піднялась з Юрасевого плеча… Гетьман почув зозулю і ніби прислухався до неї, як було колись давним-давно, а сльози з очей його тихо-тихо котились, перлами блискучи на сонці.
- Одному Богові звісно, дітки, хто винен у тому нещастю, що не дав мені Господь скінчити послідньої війни, як того бажалося - на віки і віки вибороти непідлеглість вашу, ослободити Волинь, Покуття, Поділля і Полісся, - визволити і там шаблею нашою з іга лядського народ український благочестивий, до унії привертаний насильством… Богові інше було вгодно - Його святая воля… Не довелось мені скінчити свого діла, і-помираю я з великим прискорбієм: не знаю, що після мене буде. А тепер благаю вас, дітки, поки ще я живий, оберіть собі, на очах моїх, нового гетьмана вільними голосами. Коли я Хоч трохи знатиму, яка доля жде вас, то спокійніше зійду в домовину.
Громада мов оніміла. Не в міру несподіване горе, мов кара Божа, упало всім на голову. Невже ж се правда? Невже ж осиротіла Україна? Десять літ волі після сотень літ неволі! За що се, Господи?.. Невже ж того, хто дав їй волю, хто поставив бідну удовицю, заплакану Україну, панею між панами, господинею між господарями, невже ж його скоро не стане?.. Ні, сьому не бувать, не бувать!.. Невже ж знов осиротіє Україна і знов ляхи нею верховодитимуть?
А той, хто визволив нового Ізраїля із роботи лядської, єгипетської, стоїть і жде, що скажуть його дітки. А вони мовчать, понуро дивлячись у землю… Бо як то свого батька, ще живого, у труну класти і нести в домовину, і своїми руками землею очі йому засипати!
Хмельницький знов заговорив:
- Єсть між вами люди опитні і в ділах іскусні… Виберіть собі, дітки, або Ждановича Антона - полковника київського, або Тетерю Павла - переяславського; чи то Пушкаря Мартина - полковника полтавського, а краще б я радив вам обрати гетьманом Івана Виговського: він повсякчас був у мене писарем, він знає всю політику і може правити військом. Особисто його я бажав би бачити з моєю булавою під військовою корогвою.
Виговський трохи зблід від такої речі гетьмана і непомітно, крадькома кинув очима на Юрася Хмельниченка. Юрась стояв заплаканий, аж очі йому попухли.
- Так волите, дітки, Виговського? - питає гетьман.
- Не волимо! Не волимо! - раптово вигукнули деякі з громади.
Тоді виступив Мартин Пушкар і, стоячи перед лицем старого гетьмана, голосно і палко заговорив:
- Ні, батьку гетьмане, - за твої славні заслуги перед військом запорозьким і перед усією Україною, за твої криваві труди, за твій розум і мужество, з котрим ти визволив нас з-під ярма лядського, прославив перед цілим світом і устроїв нас вільним народом, ми повинні і по смерті твоїй воздавать шану твому домові. Ніхто не буде в нас гетьманом, окрім Юрія, твого сина!
- Юрія волимо! Юрася Хмельниченка! - гукнули міцні голоси з громади.
- І ми просимо Юрія, - пристав до тих голосів Виговський від лиця усієї старшини.
- Юрася! Юрася! Нехай Юрась гетьманує над нами!
Юрась стояв недвижимо, низько схиливши голову, блідий, переляканий. Здавалось, що його судили на смерть… Та воно так і було… Тільки б хто знав, яка доля йому судилася?.. Се його доля спіткала у багатому, а потім гетьманському будинку у розкішній колисочці та під тоненькими пелюшечками, дорогим шовком гаптованими… А другого доля знайшла під сільською стріхою в убогій хатині, у бідній колисці з решета з-під гусенят… А чия доля буде краща? От побачимо…
Старий Хмель глянув на сина, на свого Юрася… А воно стояло мов неживе… Ох! Не такому б бажав Хмель оставити свою булаву… Так що ж! Не судилось… Його Тиміш давно в домовині …. А той вдержав би булаву…