Старий Хмель повів очима по громаді.
- Бачу я, дітки мої любі, - промовив він стиха, - бачу, що ви любите мене, і дякую вам за те… але не даю вам на те моєї поради: син мій Юрій - дитина молода… не під силу йому такий тягар… Не зможе він нести на своїх плечах обов’язки гетьмана та ще й в такий тяжкий час. Потрібен для сего муж опитний і іскусний, а не хлоп’я. Син мій нехай служить війську запорозькому, по його літах, а ви покровителями і наставниками будьте йому і тим докажете дяку свою до мене,
- Ні, ні, батьку! - суперечили заразом і Пушкар, і Тетеря. - Хоч син твій і молодий, але ми дамо йому задля правлення персон іскусних і діятельних, котрі будуть наставляти його мудрими порадами. Коли син твій буде панувати над нами, нам легше буде, коли гетьманом буде в нас Хмельницький, ми любитимемо його, у всьому його слухатимемось і будемо згадувати і благословити тебе, батька нашого любого.
- Так! Так! Істинно! - загула громада мов один чоловік.
- Юрася! Юрася Хмельниченка! Молодого батька!
Очі старого Хмеля радісно засвітились. Він положив обидві руки на голову сина.
- Подайте військові клейноди, - трохи згодом сказав Хмель.
Тетеря подав булаву.
- Візьми, синку.
Юрась стояв, не підіймаючи голови.
- Візьми булаву, - приказував старий. - Вона твоя.
Руки Юрасеві тремтіли, як він брав булаву, а потім уклонився до громади.
- Синку мій, - знов заговорив старий, - не гордуй панованнєм до часу, не возносись. Віддавай належну шану старшим від тебе. Не обтяжуй підвласних тобі, вище того, скільки зможуть вони нести. Май однакову любов до усіх. Най буде у серці твому страх Божий, храни заповіді Господні. Не смій нарушити вірності його царському пресвітлому величеству: се перша тобі моя заповідь після Божих!.. Бо і я один раз присягнув йому, а до смерті зістався вірним присязі. А як же ж ти діятимеш противно сему, то усяке зло, котре скоїться від тебе, нехай відвернеться від других і обернеться на твою голову! Пам’ятай се до слушного часу!..
- Добре! Добре! - вигукували козаки, і з громади летіли угору шапки, мов стая шпаків. - На щастя, на здоров’я, на нового батька!
- Дай Боже і при новому, молодому нашому гетьманові жити, як жили ми при старому: хліба-солі його вкушати, городи турецькі плюндрувати, слави лицарства добувати!
Над новим гетьманом схилились військові корогви і чисто його усього вкрили собою мов цвітним наметом. У ту ж хвилину заграли труби, забили литаври. Кругом громади заревли військові гармати, а козацтво палило у повітря із мушкетів.
Сказати б, що то радісно привітали гармати й мушкети нового гетьмана? Так ні! Се Україна опускала у домовину свого вождя, свою славу, що пронеслася по небу як блискавка з громами і кривавими дощами, і як та блискавка на віки і віки щезла з заплаканих очей України…
А як корогви піднялись і громада знов угледіла молодого гетьмана, він як і перше стояв блідий-блідий - і ні тіари з уст…
Се був той же Юрась. Таким зостався і до смерті…
А старий Хмель тихо пошкандибав у будинок - до своєї труни й домовини…
IV
А де ж той Івась Удовиченко, що виростав і зріс у колисці з решета із-під гусенят, той, над ким мати, удовиця-вдова, колиску-решето колихаючи і гіркими слізьми рвані пелюшки-ганчірки поливаючи, співала:
Отак плакала бідна удовиця, не відаючи, яка її Івасеві від Бога доля судилася…
А он яка! Як піднявсь він з решета, як став сили й хисту козацького добувати, то став що день, що годину свого батенька споминати, як його татари вбили, а його, Івася, посиротили. А як дійшов він до розуму, то й поклав собі на серці велику помсту татарам за батька, і для того загадав помандрувати до Січі. Плакала мати, гірко плакала, а ще гірше, але нищечком дрібні слізоньки проливала дівчина Софійка, як Івась у мандрівку до Запорожжя лагодився, бо вона ціле посліднє літечко щовечора з Івасем коло перелазу стояла та до свого серденька пригортала, а кожну темну ніченьку, як усі люди спали, вона Його до себе виглядала, у темній коморі постіль йому слала і цілу ніченьку на широких козацьких грудях, коло самого козацького гарячого серця, мов мала дитина у неньки, спала.
Так ні мати, ні дівчина не зупинили Івася: саме на Полупетра, як Софійці минуло п’ятнадцять, повіявсь він у чужу сторону, а щоб Софійка не дуже тужила по ньому, він помінявсь з нею перстенями і наказував, щоб не побивалась за ним, а щоб років через два його виглядала і рушники задля свого шлюбу з Івасем придбала.