Мало не два роки не було ніякої чутки про Івася Удовиченка, Тяжко побивалася за ним Софійка, і гаряче щоранку й вечір молилась за свого миленького і свічечки Пречистій Покрові ставила, щоб вона його своєю ласкою покрила, і у Київ на прощу з старенькими бабами та молодицями ходила… А як нажене, було, у леваду до річки гусенят пасти, то сяде, було, собі на бережечку, та тихо-тихо словами промовляє:
Коли якось-то чує, буцімто Івась із Запорожжя повернувся. Люди бачили. У жупані, кажуть, у кармазинному… Кінь під ним, огир, аж танцює… Висока смушкова шапка з червоним верхом і китицею, у жовтогарячих широчезних штанах та у червоних сап’янцях з срібними острогами… І шабля при боці сріблом і золотом вилискує, і пістолі за поясом, і спис довгий з червоним ратищем… Мати, кажуть, як побачила його, то так з радощів і зомліла…
А Софійка не бачила його, бо тільки над вечір вернулась з Харкова.
Тільки увечері вже побачила на «улиці», та трохи не впала… Він став ще кращий, - як намальований… І її, спасибі, пізнав. А вона боялась, що й не пізнає… Так ні - пізнав, і серце їй трохи не вискочило з радощів, як увиділа вона у нього на руці, на мізинному пальці, свій тоненький перстенець, що вона тоді, ще позаторік, як прощалась із ним у коморі, сама йому на палень наділа…
Про якісь-то Жовті Води він щось страшне розказував, та про якогось Хмеля, а вона очей з нього не зводила і мало слова його слухала, а мисленьками своїми все цілувала його устоньки та шовкові козацькі вуса…
Чула вона тоді як соловейко десь щебетав, та не деінде, як у неї в серні, і місяць світив їй прямо в душу… І гарно, ох як гарно було їй тоді, що її милий став таким лицарем, і боляче, що до «улиці» він не зайшов до неї; не спитав про свою Софійку…
А як сказав він, що скоро знову поїде до Запорожжя, в очах у неї потемніло, і стара гілляста тополя, і хлопці з дівчатами, і небо з місяцем, - усе закрутилось, і вона ніби вмерла - нежива стала…
Потім дівчата казали, як вона прокинулась, що Івась сам підняв її на вітер і сам бризкав на неї водою, що хлопці принесли з річки у його ж козацькій шапці…
А потім вже, у саму темну ніч, він нищечком прийшов до неї у комору, а вранці й сватів прислав з рушниками…
Минуло після того більш десяти років… У Софійки вже троє діток від Івася…
А Івась?
Він уже не Івась, а лицар Іван Сірко, кошовий отаман славного і непобідимого війська запорозького низового…
Он куди скочив із решета з-під гусенят! Он куди підняла його доля… А розум і талан?.. Чи не вони, либонь, часом і над долею керують і верховодять?.. Авжеж… Вже не без того…
Року Божого 1659-го на Запорожжі, у Січі на Чортомлику, діється щось несподіване.
На другий день після третього Спаса, вранці-рано, ще й на світ не благословилось, під січову браму під’їхали на добрих конях якісь подорожні - чи то ляхи, чи то козаки.
- Що за люди і звідкіля? - скликнув на них вартовий козак.
- Люди хрещені і їдем з благополучного місця, - відказали подорожні.
- Сего мало - і злодії, буває, між хрещеними водяться у благополучних місцях, - не вдоволився вартовий.
- Отакої ловись!.. Дурний та осторожний, і те добре, - відрізали.
Коли десь застогнав пугач.
- Пугу! Пугу! Пугу!
- Козаки з Лугу!
- А матері вашій сто копанок чортів! Давно б так.
І січова брама відразу відчинилась, пропускаючи подорожніх.
Вартовий був трохи собі дурненький, і коли козаки стали потім, після вартового часу, питати Його, хто приїхав, він поніс якусь нісенітницю.
- Хто і від кого? Еге! Від «самого», - каже до «самого» посланець.
- Як се так, Петре, - посланець від «самого» до «самого».
- А так… Піди спитай його… До «самого», каже, до пана кошового, до батька до Івана Сірка, а від якого «самого» - не знаю.
- Та може «самий» в його - дідько лисий, той, що греблі рве, не проти ночі згадуючи.
- А може… З листом, каже, до пана кошового.
І от тепер січовий «довбиш» виніс до січової церкви «довбні» і, стоячи на майдані, щосили б’є у січове «скликало», що скликає товариство на «раду». Говіркий згук довбиша розлягається далеко-далеко, по Чортомлику, а з Чортомлика розноситься і по близьких «плавнях» і «заводах» козацької ріки, і по близьких січових пасіках аж до несходимих нетрів Великого Лугу. Козаки, мов бджоли в роєвищі, посипали на майдан з усіх тридцяти восьми куренів, що мов страшенна підкова обгортали січовий майдан аж до самої церкви, і мов бджоли гули, питаючи один другого - нащо їх довбиш скликає. Другі козаки, зачувши згук довбні, теж поспішали до Січі то з дніпрових плавнів, то з пасік, то з звіриних ловів.