- Істинно загнув, дядьку. А як же товариство та старшина, здорові були, розігнули її?
- Не розігнули, хлопче. Він їх, собачий син, усіх тою карлючкою зачепив, як он-то чабан своєю ґирлигою за ноги вівці .зачіпляє: усіх, собачий син, мов мокрим рядном накрив.
- І дались вони, здорові були, йому в руки?
- Не те що дались, а самі собі, дурні, й петлю зав’язали.
- Та як же се так, дядечку?
- Та так, хлопче, просто й зав’язали, щоб вони скисли! Будучи з військом, - говорить товариство, - ти підписуйся отак: «Іван Виговський, на той час гетьман війська Запорозького». - Так у його, у сучого сина, «той час» і по сей час тягнеться.
- Довгенький же його час!
- Воно то так, хлопче, а булаву, бач, і бунчук так і досі не вернув Хмельниченку, та сам і по сей час гетьманує.
- Се, значить, тертого хрону підніс. Ну, здорові були.
- Та як же ж се поспільство йому таке дозволило? Як усю старшину чернь та голота не перебила?
- Що голота та поспільство! Вони сліпі, неграмотні, мов кроти, ідо луки та левади копають.
- А ви, дядьки, здорові були, чого гляділи?
- Чого! Звісно: проґавили… Сказано: коли йдеш до вовка на обід, бери пса з собою.
V
А тимчасом на майдані, мов у Києві на Водохрещі, галас і гомін стояв такий, як на рахманський Великдень, що, мабуть, і на небі, і за небом було чути.
Звідки повилазили перекупці з ласощами, з цибулею, з часником і москалі з бородами як лопати і з московськими приказками:
А другий репетує, аж у вухах лящить:
- Пироги подові! Кваси грушові, нарочито дешові!
- Еге! Куштували ми ті кваси московські, - від одного кухлика світ стане як банька, а люди як мухи.
- Бублики! Бублики, солодкі як пундики!
А там, коло васюринського куреня, не вгавала бандура, і старечий голос під тренькання струни виводив словами щось капосне:
- Ач, старий собака, яку погань верзе!.. Подобало б йому ту бандуру об його капосну голову поламати, - пробурчав той козарлюга, що «дядьком» величали.
- Мабуть, підісланець Виговського.
- Ні, то Гарагуля з Прилук усюди вештається, куди вітер: у понеділок за Хмельниченка, у вівторок за Тетерю, а в середу за дідька лисого, як та, кажуть, баба, що в середу постила, а кобилу вкрала.
- Авжеж… Його, як того цигана, спитаєш: якої ти, старче, віри, а він: якої вам треба?
Коли довбиш нараз забив «дрібушки».
- Се вже до військового осаули… Час лавами становитися.
Коли з отаманського куреня якраз виходжає військовий осаула і повагом прямує до січової церкви. Трохи згодом виходить він з церкви з військовою великою корогвою. Так і заграла, полискуючи на сонці, свята корогва: на єдвабному полотнищі з золотими позументами - на середині сріблястий святий хрест, а по ріжках полотнища аж три місяці: срібний ріжок молодика, срібний повний місяць з всевидючими очима й ротом і місяць на ущербі; а на четвертому ріжку корогви - звізда, з якою «волхви путешествовали» на Різдво до Христа.
Вийшов осаула з сею корогвою і стає на майдані проти церкви.
Довбиш пробив двічі. Тоді товариство, усі козаки, що були на майдані, почали мерщій становитися у лави, кожне товариство проти свого куреня. Усі поздіймали шапки, як у церкві. Сонечко так і заграло на тисячах оголених головах козацьких. А чубів, чубів! - мов коси дівочі довгі: той закрутив свого чуба двічі або тричі за вухо, а кінець чуба ще до плеча теліпається, а у того чуб висить додолу, мов кінський хвіст, а де у котрих чуби позаплітані, як коси у дівчат, дрібушками, та тільки без кісників. Вуса теж деякі позакручувані за вуха, а інші мотаються на грудях і доходять аж до пістолів, що стирчать за широчезними шалевими поясами. А стяжки, стрічки з дівочих кіс у ковнірів аж горять на сонці своїми червоними, блакитними, зеленими, синіми і жовтогарячими сербами, мов веселки на небі після дощу.