А от і старшина вихожає з отаманського куреня. Довбиш вибиває їй шану своєю гучною довбнею.
Попереду не йде, а якось-то ніби «гряде», мов преосвященний владика з посохом, батько кошовий отаман, пан Іван Сірко - з «великою» отаманською булавою; за ним суддя з великою срібною печаттю, писар з орлиним пером з «правого» орлиного крила, щоб перо писало одну «правду», і за ними другий осаула з «малою» булавою. Напослідок джура і посланець Юрася Хмельниченка - Івашко Брюховецький з листом, котрий він держав на голові, - велика шана низовому товариству!.. Уся старшина, як і козаки з курінними отаманами, без шапок.
Старшина низько, ґречно уклонилась на усі чотири сторони. Товариство їй теж уклонилось, але з повагом, мов у його спини не гнулись… Ми, мовляв, «громада» - «великий чоловік», а ви тепер наші послухачі: що дамо, те і з’їсте…
Упоперед подався сам Сірко. Се вже був не той молодий запорожець, щог зрісши у решеті з-під гусенят і слави лицарства своєю головою добувши, розказував у Мерехві на «улиці» про Жовті Води і слухав соловейка. Се вже був «великий отчизни рачитель», слава і гордощі усієї України. Довгий вус вже трохи сивів, мов срібним павутинням пронизаний, а ясні арі очі світились як молоді зорі, як і тоді, коли його у своїй маленькій коморі щоночі виглядала соромлива дівчина, тепер його пані Сірчиха, отаманова.
- Панове товариство! - гучно почав Сірко. - Славне військо запорозьке низове, до вас єсть діло.
- Добре, батьку! - вигукнули голоси по лавах усіх тридцяти восьми куренів. - Ми ділу раді…
- Спасибі, дітки! Пан Юрій Хмельниченко засилає листа до коша; кланяється усьому низовому товариству - і старшим, і молодшим.
- Дякуємо на поклони! А в чім діло?
- Прислав до вас молодий Хмельницький свого джуру - Брюховецького Івана.
- Еге, чуєш? - моргнув «дядько» козарлюга своєму сусіду, - до «вас», каже, значить до «нас»… Се як у писанії сказано: гарбуз мамі, а татові диня…
- А друге писаніє каже: Гей! Гей! Та не дома - куди мацну, все солома, - осміхнувся сусіда.
З-за старшини вийшов той, котрого назвали Брюховецьким. Се була ще молода, неперестаркувата людина, убраний чепурненько, а очі в його були такі ласкаві, що аж у душу лізли та й під серцем у тебе і в кишені заразом мацали і буцімто тобі папки або кашки давали.
Він звинно, мов покоєвий пахолок, виступив упоперед і ввічливо вклонився на усі чотири боки і, знявши з голови лист, положив його обережненько на стіл, цю стояв серед майдану, мов той лист йому руки попік.
- У! Звинний чолов’яга! - моргнув «дядько» козарлюга. - Не старшині дає, а нам, усьому товариству… Сказано; говори, чорте, з паном.
- Та вже ж по писанію: дарма водиці з сухої криниці. Звісно: дешева риба - дешева й юшка… А наша юшка не з раків.
Положивши лист на стіл, Брюховецький звинно позадкував і застановився трохи поодаль від старшини.
- Ох, юшки просить, - сіпнув за рукав сусіда козарлюгу «дядька».
Тоді до столу зблизився Сірко і узяв лист. Потім осторожно розпечатав його, осторожно розгорнув, як піп євангелію, покликав головою і очима писаря.
- Вичитай лист до громади, пане писарю, - сказав він, даючи йому бумагу.
Писар, взявши бумагу, як кадило у попа, міцно викашлявся.
- На стіл! На стіл, пане писарю! - загули задні. - Бо нам заднім, задріманим, і не видко, і не чути буде.
- На стіл! Та читай голосно, як «Апостола» у церкві!
- Щоб і у Криму, і у Польщі, і у Москві чути було!
Писар, на той час Лаврін Кашпурович, змостився на стіл і почав оголошувати, неначе соборний дяк з амвони:
«Славного і непобідимого війська запорозького низового кошовому отаману, великому отчизни нашої рачителю і защитнику, панам курінним отаманам з паном писарем, усему старшому і меншому війська запорозького товариству доброго від Господа Бога здоровля і на врагів побіди і одоленія желаючи, з низеньким до землі поклоном ознаймую сим нижайшим писанєм моїм, що все ненавидячий добра душевний неприятель іщеть того, як би між православними християнами любов братерськую незгодою засмутити і із брани і кровопролития радість собі і усему бісовському сонмищу учинити.
Чи давно наша мила отчизна, Україна-мати, вашими преславними і кровавими трудами і мого приснопам’ятного родителя державством на найвисший степень слави і могучості вознесенна, всюму миру на удивленнє і пострах із праху ничтожності і із ярма неволі грізно і престрашно воочию явилася! І що ми бачимо нині! О тяжкий сором! О велике горе! Чи не здригнуться у гробі славні кості родителя мого і вождя вашого, коли духовним очам його наша бідна Україна явиться, як убога, запущена, сльозами і кровію дітей її, як дощем, залита? О хітони російських церквей, о мощах святих угодників печерських - о святім Києві скоро враги наші жребій метати будуть. Відбирають у нас Київ, печери святії…»