Послідні слова мов громом уразили громаду, і юна вся міцно, грізно колихнулася від лави до лави, від першого куреня до посліднього.
- Як? Наші святі печери? Наш Київ?.. Хто відбирає?
- Ідемо на Київ! Не дамо Києва!.. Хто сміє!
- Згода, панове! Згода! Читай далі!
- Не дамо Києва недоляшкам! Нехай вони луснуть! Сірко високо підняв булаву. Очі його грізно блищали.
- Панове громада! Дослухайте листа до кінця, тоді скажете вашу волю, - голосно промовив він, високо держачи булаву.
- Слухайте, слухайте, матері вашій! А то киями!
- Га-га! Жовті Води забули ляхи! Берестечко забули!
Булава ще раз піднялась і комусь грозила… Буря стихла. Писар читав.
«А хто виною стількох нещасть отчизни нашої? Виговський Івашко! Виговський, колись славного родителя нашого і ваш власний писар, а нині самого сатани служитель, що відірвав від нас всю тогобочную Україну.. Не повинні ми очі наші, видячи таке поруганє милої матері нашої, отчизни України, від стиду і сорому кривавими сльозами плакати? Чиєю злохитростею і злобою переслідуваний, наглою смертю погиб Мартин Пушкар, полковник полтавський, під самою Полтавою татарськими шаблями на смерть посічений? Єго, Виговського, злобою і злохитростию! Хто самовольством своїм заключив з Польщею постидні гадяцькі пакти, що знову Україну в неволю лядськую, як Ізраїля фараонам в дні они, передають? Він, духом і оком неситий вовк латинський, що в шкуру православної овечки одягнувся! І чого жде славне військо Запорозьке! Чи ви не чуєте, хоробрі лицарі, голосу мого славного родителя, голосу з могили: де ви, хоробрі мої низові товариші!..
- Ми тут, батьку! Ось! - не вдержали декотрі сиві вусаті діти, гукаючи з громади. - Ще наші шаблі не заіржавіли!.. Ми тут! Ось ми!
Піднялось таке, що скільки не махав Сірко булавою, скільки не грозили курінні отамани киями, - нічого не помагало. Майдан клекотав, як Чорне море в хуртовину. Козакам здавалось, що вони чують голос Хмельницького і свої власні вигуки приймали за голос із могили старого Хмеля.
- Веди нас, батьку! Ось ми з тобою! Веди, як водив на Жовті Води, на Польщу, на Волощину!
- На Виговського за Хмельниченка! На Виговського за Київ!
Посланця Юрасевого, Брюховецького, козаки з радощів закидали шапками так, що він мало не віддав Богу душу.
VI
Геть-геть біліють гостроверхі намети козацького табору коло Чигирина. Запорожці не довго гаялись після того, як їм вичитали листа Юрасевого, і зараз почали лагодитись у похід під Чигирин. Сірко був такий отаман, що не знав спокою: у Сірка, як то казали, «діло горіло».
Ще й на світ майже не благословилось, ще Чигирин спав, а Сірко вже ходив тихою ходою коло свого табору, тяжко засмутившись…
- Бідна Україна! - міркував він сам з собою. - Правду пише Юрась, а може й не він - де йому! А його писар, або сей митець Брюховецький правду пише, що бідна Україна, як убога, запущена удовиця-нива, татарськими й польськими копитами коней потоптана, сльозами й крівцею дітей її, як дощем залита, знов в униженнє впала і о святім Києві, як о хітоні Христовім, вороги метати жребій починають.
- А! От вже й Васюта Макогін, Яким Яворницький, і Павло Пелеха не сплять: щось коло коней пораються.
І згадались йому давні часи, коли він ще був молодим козаком… Стоять вони коло Жовтих Вод, ще не знаючи своєї долі… І той Васюта Макогін стоїть з другими козаками в своїй лаві… От-от не за горами перша «потреба» з ляхами… Коли під’їжджає на коні старий Хмель і дає Васюті свого перстеня, щоби скакав до Тугай-бея… О, яка то була кривава та перва «потреба» з ляхами при Жовтих Вод ах!..
- А дуже вже посивів Васюта… Та не одним вже куренем і верховодив він… Добрий козак - козарлюга… Та так його і вся Січ величає «дядько-козарлюго»…
Згадалась Сіркові і та «улиця» в Мерехві, де він розказував про Жовті Води, а потім помінялись хрестами з Юхимком Яворницьким.
- Гай-гай! Як давно се було!.. Тоді мати покійна, нехай царствують, показували мені те решето з-під гусенят, у котрому замість колиски вони мене колихали… А тепер, бач, з решета он куди я вискочив! Сина старого Хмеля на гетьманство садовлю… О, доле людськая!
Тимчасом табір заворушився. Де-не-де коло наметів, поза возами, козаки порозкладали огонь і у великих казанах варили собі куліш. Із наметів стала виходити й старшина.
Вийшли із свого цяцькованого намету і посланці польського короля - Прокіп Верещака, Сулима і другі.
- От дивись, Юхиме, - треті півні прокинулись, зараз кукуріку закричать, - моргнув сивим вусом, показуючи на них, Васюта Макогін,