- Які півні, дядьку? - спитав Яворницький.
- Та он Верещака Прокіп, бачиш? З закрученими по-польськи «вонсами» та той білястий та гнучкий, як батіг з клоча Сулима… Вони, бач, блазні Виговського… Король «нобілітував» їх шляхтою, і от вони привезли до нашого пана отамана і до Хмельниченка «гадяцькі пакти».
- Та хто ж вони самі?
- Були нашими, як москалі кажуть, «хахлами», а тепер помазані лядським миром і стали ляхами. Се такі, про котрих в писанії сказано: «Діду! Село горить». - «Я торбу беру - на друге йду».
- Що ж то за пакти «гадяцькі», що вони привезли до пана Сірка?
- Е! Се така цяця, що й не вимовиш: від сих «гадяцьких пактів» Виговський Івашко вже не Івашко, а - «ми, з Божої ласки, Іоан І, великий князь княжества київського і українського»… Он що! «Великий князь»!
- А Верещака в його буде «великим дурнем»?
- Звісно… Адже ж сказано: дурневі і Бог не противиться.
- А я чув, що дурень і в Києві не купить розуму.
- Еге! То в Києві, а у Варшаві розум продають по злотому фунт. А! Бачиш, Юхиме? Про вовка промовка, а вовк у хату… Треті «нобілітовані» півні якраз до нас прямують.
І справді: Верещака і Сулима підходили до наших запорожців.
- Вітам почцівего пана отамана, - привітався Верещака.
- Здоров був, пане Прокопе, - пробубонів «козарлюга-дядько», - ти вже, кажуть, такий великий пан став, що тебе й рогачем у піч не посадиш.
- Хе-хе! - засміявся Верещака. - Пан отаман все жартує… Єго милість пан круль, нобілітуючи мене, назначив на уряд коморного чернігівського.
- Радий за тебе, пане коморний… Себто як сказано: сягай, цигане, через крупи до пшона.
- Хе-хе! Пан Васюта все приказками… А як ви тут повертаєтесь, як ся має єго милість, пан кошовий Сірко?
- Повергаємось, як шевці перед кравцями, по писанію: не рада коза торгу, а кури весіллю, але мусять… Ану, пане коморний, і ти, пане Сулима, станьте лишень проти сонця, - весело моргнув вусом «козарлюга».
- А на що, пане отамане курінний? - спитали, дивуючись, Верещака і Сулима.
- Та станьте, будь ласка… Кажуть, що вас зробили шляхтою, як ото роблять діти із хворосту коників?
- То правда, - згорда промовив Сулима, - найясніший пан круль нобілітовав нас шляхтою.
- І на вас не гавкають собаки?
І Верещака, і Сулима засміялись.
Та ну-бо, Прокопе, будь ласка, стань проти сонця, - не переставав «козарлюга».
- Та на що тобі? От упився як оса!
- Як на що? Люди таке кажуть, що я й віри не йму.
- А що таке? Про мене?
- Та про тебе ж і про других… Кажуть, що в тебе тінь стала довша, як тебе пошили у шляхту… Ну-бо, стань проти сонця - я подивлюсь.
Яворницький і другі козаки так і покотились…
- Пошили у… шляхту… От утяв!
Верещака і Сулима згорда накинули очима козаків і пішли до свого намета, бренькаючи шаблями.
- То-то! Кисле? - засміявся й сам «дядько». - Прийшла свиня до коня та й каже: «ось-бо жеребець я!» А кінь до неї: «і ніжки тоненькі, і ушеньки клапоушенькі, і шерсть не така, і сама як свиня»…
- Ідуть! Ідуть! -- почулись вигуки з табору. - Сам Виговський з старшиною.
З гори, від Чигирина, спускалась чимала купа людей. Усі були на конях. Попереду, виграваючи вороним конем, під багатим чапраком, їхав Виговський. Гетьманська булава здалека блищала на сонці дорогим камінням. На шапці так і горіло діамантове перо. Поруч з ним їхали полковники правобережної України і пани-ляхи найвищого кодла.
Тимчасом із козацького табору виїжджала кіньми немала купка, людей. Перед держав Сірко на мишастому, як колись у старого Хмеля, жеребцеві, я коло його боку на білому коні з довгою як у лебедя шиєю виступав Юрась, а поруч із ними полковники, курінні отамани, Брюховецький і друга старшина. Юрась за послідні роки після того, як ми бачили його у Чигирині з старим Хмелем, так і не дійшов до правдивого козака: безвусий, тоненький, щуплий на тіло, він здавався все таким же хлопчиком, як і перше, а поруч з широкоплечим вусатим Сірком - сказали б, що то переодягнена хлопчиком дівчинка.
Загули військові труби.
І та, і друга купа наближалась, і всі зійшли з коней. Віддавши чолом, обидві купи ще трохи зблизились. Виступивши трохи з своєї купи, Виговський коротко об’явив, що він мусить відчитати війську і українському народу «гадяцькі пакти» і постанову варшавського сейму про велике князівство Руське.
На високому помості, покритому голубою китайкою, стояв Сулима і читав… Васюта слухав:
«…щоб не було унії.
Митрополит руський, з чотирма руськими владиками, по арцибіскупі гнізнинськім має засідати в сенаті.
Гетьман Великого Князівства руського український має бути першим київським воєводою.