- А де ж корогви? Вибирайте нового гетьмана, вражі діти!
Зараз козацькі корогви так і вкрили Юрася з конем.
- А де ж клейноди військові? Де булава, бунчук? - догадались козаки.
- Овва! Прокинулись, як вже сонечко сіло, - пробурчав Макогін. - Так гоніть, вражі діти, поки «нобілітовані» не втекли з булавою й бунчуком до Варшави.
Деякі запорожці вскочили на коней і погнали до Чигирина. Аж їм назустріч вже неслась чимала юрба козаків, і передній ще здалека махав над головою бунчуком і булавою.
- Везуть, везуть клейноди!.. От тобі й «нобілітований» гетьман, - сміялись запорожці, - ні юшки йому, ні петрушки.
Пригнавший з Чигирина козак подав булаву й бунчук Юрасеві.
- Насилу взяли, чи сам віддав? - спитав Сірко.
- Сам, пане отамане, та іде й додав: мерщій, каже, міняйте булаву на московський кнут, а то її татари вкрадуть.
- Мели, не снідавши, не обідавши, - усміхнувся Сірко. - А сам він де?
- Утік в Польщу, як собака з осмаленим хвостом, і жінку тут покинув: вона заперлась у замку з своїми покоївками та деякими челядниками.
Сірко, не рушивши ні обозу, ні наметів, зараз потяг до Чигирина з своїми запорожцями. Поруч із ним їхав і Юрась, веселий як дитина: не думав і не гадав небога так скоро вигнати вовка із кошари; а він не тільки сам утік, та ще й зуби свої покинув у кошарі - булаву і бунчук… І Юрась грався сими цяцьками, як дитина ляльками.
Назустріч їм виступали з города попи з корогвами, хрестами і свяченою водою, а із усіх городських церков гудів і переливався у повітрі такий передзвін, як то буває на Великдень, або на водохреще, і Юрась не чув, як із очей його лились сльози і лились, дрібними діамантовими краплями, розбиваючись о гафтований шовками й золотом чапрак його білого як сніг коня.
А Сірко мимоволі згадував свої молодощі, своє колишнє сирітство, своє решето-колиску…
А його козаки вже добували гармати чигиринського замку. Брама замкова скоро була пробита, і на стіні вже маячило біле полотнище.
- Згода! Згода! Самі здаються на нашу ласку.
Коли Юрась і Сірко зближались вже до розчиненої замкової брами, назустріч їм ішла, спотикаючись і гірко ридаючи, якась пані в дорогій польській сукні. Юрась остановив свого коня, і пані припала до його стремена.
- Не карай його, не карай, мій любий Юрасику! Зглянься на мене… Він не ворог України, не ворог, Богом заприсягнусь, - не карай його!.. Він тільки Москві не йме віри… Не йми і ти їй віри, Богом тебе заклинаю!
Щось здавило Юрасеві серце… Він чув десь сей голос… А де? Коли?
- Юрасю! Юрасю! Згадай, як ти маленьким хлоп’ятком любив мене, згадай, як ми тебе з Катрунею пестовали й леліяли, як мізинчика…
Юрась пізнав голос сеї польської пані, колишньої приятельки його старшої сестри Катрі, що була потім за Виговським Данилом.
Се ж і була пані Виговська, тільки не Данилина, а Іванова, що не далі як за хвилину за дві до сего була пані гетьманова і ще сьогодні думала доскочити такого титулу: «єя українське великокняжеське височество»…
Гай-гай! Воно було…
Юрась згадав, як ся пишна пані колись леліяла, пестувала його маленького, і жаль обгорнув його серце… По собі вже зазнав він, що таке людська доля, і що вона часом з людьми виробляє…
- Не плач і не бійся нічого, сестро, - ласкаво промовив він. - Чоловік твій, пан Іван, поїхав у Польщу, і будь певна - я не забороню тобі їхати до його, коли ти схочеш.
Пані Виговська з несподіваних радощів знов приникла до Юрасевих жовтих з золотом сап’янців.
- Годі, годі, сестро Оленко… Я не забув давнє - я не твій ворог…
VII
І от удруге сидить Юрась на гетьманстві у Чигирині, там, де сидів і його батько, старий Хмель, до котрого залицялись королі й кесарі, хани й султани, пани й державці цілого світу. І не диво! Не треба було йому, як тому римському Помпеєві Великому тупати об землю ногою, щоби «із землі вийшли легіони»… Досить було йому майнути булавою та крикнути: «Діти! За мною!» - і його обгортали десятки легіонів…
І от ся чарівнича булава тепер його синові дісталась… Химерний Сірко, мабуть, витяг її з свого решета і подарував Юрасеві, а сам, як ото співали колись у пісні:
Треба тепер і Юрасеві майнути тільки чарівничою булавою… Так ні - не та його доля - не батькова доля.
Після того, як Виговський, піймавши облизня з «гадяцькими пактами», п’ятами покивав з Чигирина і Сірко посадив Юрася на гетьманство, Москва послала воєводу Бориса Васильовича Шеремета з великим військом у тогобічну Україну - привернути її під підніжжя його царського пресвітлого величества аж по самі Карпати і по Львів.