З високої високості своєї Шеремет глянув на Юрася і на його гетьманство… Що йому Юрась! Що йому Україна!
- Я пройду, - сказав він Юрасеві на раді, - яко меч Божий аж до Львова, і крикну: «Сидіть, ляхи! Мовчіть, ляхи!» - а самого короля в кайданах приведу у Київ… Готовся, пане гетьмане, бути моїм підручним.
Юрась усміхнувся на такі похвальби Шеремета.
- Я його підручний! - розсердився Хмельниченко. - Він пише у Москву: «Холоп твой государев Борька», а я - «гетьман України рука власна».
Почув се Шеремет і розлютувався.
- Що, гетьман! Хлопець! Сему гетьманові краще гуси пасти, як гетьманувати!
- А, гуси пасти! - прочувши те, заскрипів зубами Юрась.
- Так я ж тебе, холопе, заставлю курчата пасти у кримській неволі! Я тобі, ідоле, заллю за шкуру сала!..
І він залив Шеремету сала за шкуру, та так залив, що двадцять літ Шеремет сидів у кримській неволі і пас не те що татарські курчата, а пас би й поросята, коли б у татар були свині.
Юрась підвів так, що у Чуднова польські жовніри і татари завдали Шеремету такого чосу, що не тільки московське військо у пень порубали, а й самого Шеремета, мов качку на гнізді, живцем узяли і погнали у Крим гуси й каченята пасти - і він пропас їх там - не мало, не багато - двадцять літ… Он якої халепи наробив йому той «гетьманишка».
Після такої халепи Юрасеві нічого іншого не зоставалося, як покивати п’ятами Москві і йти до ляхів…
І от він вже утретє на гетьманстві, тільки з ласки короля…. Під його булавою нові легіони з паном Тетерею і з ханом Нуредином… Юрась вже перебрався з своїми легіонами з правобережної України в-лівобережну і йде брати у Москви усю Гетьманщину від Глухова й Харкова аж по саму Січ…
Ох, стережись, Юрасечку: у Січі сидить Сірко, а в його чарівниче решето…
Ніч давно вже обгорнула землю, а Юрась не спить. Он його легіони, польські й татарські, окопались коло Дніпра… Вранці він поведе їх проти московського боярина Ромодановського та проти московських попихачів - Якима Сомка та Васюти Золотаренка…
- Ромодановський… Ох, москалю! Ти вже не пошлеш мене гуси пасти, як посилав Шеремет, а тепер сам пасе у кримській неволі…
Так міркував, нудьгуючи, Юрась вночі, на березі Дніпра, не глядючи на той бік, на високе правобережжя…
- О, доле моя, доле моя! Яка ти щербата? Десь маленьким, моя мати, в руті мене купаючи, любистків жаліла…
А сон все не йде до його… Не спалось йому сю ніч у розкішному наметі, цю подарував йому його приятель і підручник Нуредин-хан; і от Юрась, тихенько покинувши свій табір, сидить тепер на березі «своєї» ріки - «своєї»… Чи його ж вона?
- Моя, моя! Мій Дніпро і Україна моя… Тільки Галочка… і моя, і не моя… Не моя, не моя!..
Він глянув на той бік Дніпра, на кручі й на скелі… А Дніпро все рине і рине на Низ, до Січі, до Чортомлика, до Сірка, до моря… Там йому і згинути на віки і віки, як гине кожде мале, єднаючись з великим, як гине кожна людина у домовині, кожна хвилина у годині, кожна година і роки, і століття - у вічності…
- А може згине й Україна у великій великості, коли з’єднається з нею… Так і батько казав перед смертю, а потім перед громадою казав не те…
Юрась похитав головою.
- А Дніпро не згине, хоч і він, мов жива людина, з очеретами розмовляє…
Юрась кинув у воду суху очеретину й замислився…
- Не вернутись до мене отій очеретині, як не вернутись з моря дніпровій воді, як не вернутись тому, що казала мені у ту ніч Галя… Не вернутись… Ніщо у світі не вертається, і та ніч не вернеться, а хоч і не вернеться, так ніколи не забудеться…
Він так заломив руки, що аж пальці хруснули.
- Гей-гей! Не буде мені ні забуття, ні вороття…
І сумує Юрась, тяжко сумує, на свою долю нарікаючи.
Чого ж йому сумувати, чого на долю нарікати? Ще недавно пані Олена Виговська, гетьманова, припадала у Чигирині до його жовтих сап’янців, бо під ті сап’янці впала тоді, підклонилась уся Україна, і ті жовті сап’янці мали право топтати її від Глухова і Харкова до Чортомлика, від Київа і Чигирина до Карпат і до Львова…
- «Beati possidentes»! - згадав Юрась бурсу.
А чи не з ласки Сіркової був він «beatus possidens»? Чи не з Сіркового решета впала до його сила й право топтати жовтими сап’янцями усю Україну?..
- Ні! З ласки Божої та батьківської, Богданової…
І переносяться перед його очима послідні часи й послідні турботи.
Дивись, Юрасю, дивись! І він бачить духовними очима: уся Україна під його жовті сап’янці підтопталася, поверглася ниць… Не йдуть під ті сап’янці тільки його ж родичі - Васюта Золотаренко та Яким Сомко з своїми полками…