Та дарма! Вранці я й їх підтопчу під себе, як сухе перекотиполе, та з ними й того приятеля їх, Ромодановського, обсмалю татарам на ковбаси… Нехай їсть московські ковбаси мій приятель, Нуредин-хан… Стережись! Шеремет досі мене згадує у Бахчисараї…
А сум все не покидає Його… Від сорому й злості бліді щоки йому червоною крівцею горять…
- У монастир, у монастир, у ченці піду, хоч і підтоптав би під свої сап’янці увесь світ…
На що йому сей світ і тая слава, і булава, і усі клейноди, коли він сам упевнився, що він… не чоловік… коли він - каліка зроду, євнух від самої купелі, від самих пелюшок!..
До тієї весняної ночі він не знав, що таке кохання… А у ту ніч пізнав; та бодай було зроду-віку того не знати! У ту ніч, як несподівано спіткав він Галю яснооку у саду коло ставка, пізнав він собі на муки, що таке любощі, що таке кохання; пізнав, що давно вже кохав ту яснооку, тонку, як тополенька, дівчинку - і прокляв своє життя за те, що тоді пізнав… Краще б було не знати…
Душно було у ту ніч; він і вийшов у сад… За ставком, у кущах, щебетав соловейко. На ставку, по купинах та між очеретом, жаби неначе скажені квакали та брехекали, мов у їх була «вулиця» - та вулиця шалена… Пахло м’ятою та любистком… Коли зирк - Галя у біленькій сорочечці з добрими коралями стоїть під кущем калини, у самого ставка і, мабуть, прислухається до соловейка…
- Юрій… пан гетьман, - мов жахаючись, тихо промовила вона.
- Я не гетьман, Галочко, а Юрій…
І він взяв її за руку… Мов огонь передався йому від її маленької, холодної рученьки…
- Тобі холодно… Он і рученька холодна… Сядьмо…
Вони сіли на траві.
- Може й ніжки замерзли?
Він помацав її ніжки у шовкових тоненьких черевичках і шовкових панчішках… Чом не помацати? Вона ще дитинка: їй тільки чотирнадцять мине після клечальної неділі…
- Ти по росі ходила, Галочко… В тебе ніжки й панчішки мокрі… Дай, я їх трошечки висушу…
І став гладити їх руками, а потім не зчувся - як і гарячими губами…
А тут його голова закрутилась, і він усе забув… Чи то сон, чи то вони обоє зомліли?.. Чи то небо розверзлось?.. Не знає… забув… себе і усе забув…
Пам’ятає тільки тепер, як вона уся горіла й палала, пригортаючись до його і тулячи його голову до свого лона… А устонька її, як листячко на калині, шепотіли:
- Мій гетьманчику! Мій козаче! Мій любий!..
«І вона мене цілувала, а слізоньки її капали на мої руки, коли вона й до них припадала личком і гарячими устоньками, - згадувалось тепер Юрасеві. - Чи то був сон?»
Так: і сон, і не сон… Силує себе Юрась усе згадати, і не може… Чує, здається, й досі, як цілісіньку ніч тьохкав соловейко, як переказились у ставку усі жаби, як Галя припадала до нього, до його колін, пестила його, і вже як на світ стало благословлятися, щезла, мов у небо полинула, мов у ставку втонула, обернувшись мавкою, русалкою… А він сидів на траві під калиною і, стогнучи й плачучи, кляв свою долю щербату, проклинав і батька, й матір:
- Мати проклята! Чом ти мене маленького не задавила? Чом, купаючи в любистку й руті, своє, батьком прокляте дитя не втопила? Хто й тебе прокляв, щоб привела ти на світ не дитину, а гадину? О, та й не гадину: і гадина щасливіша від мене! Я й гадини не варт, послідньої комашні Не варт, бо щастя родинного не зазнаю…
Він стрепенувся… Що се таке? Де він?.. Там, за його табором, загула й завила труба, за нею друга… Невже ж починається? А він, гетьман, далеко від своїх легіонів… Се його труби кличуть…
Він немов прокинувся і раптом піднявся з землі…
- Мене шукають… Де гетьман? Се Москва йде на мене… До збруї!..
Він кинувся до табору. Назустріч йому скакали Тетеря й Васюта Макогін з гетьманським білим конем у поводу.
- До збруї, пане гетьмане! - кричав Тетеря. - Зараз бій буде!
VIII
Юрась, мов спросоння, глядів на Тетерю і на старого Макогона. Чари ні тієї весняної, ні сієї ночі ще, здавалось, не покинули його.
- Бій, кажеш, пане Тетере? А з ким?
- Ромодановський з Москвою наступає і Сомко з козаками.
- Хіба язика привели?
- Ні! Ти ж, пане гетьмане, ще з вечора велів вислати у степ дозорців, а тепер, як тільки на світ благословилось, вони й побачили, що московське військо сунеться мов ліс, - і комонники, і колійники, і рейтарія - сила велика, аж земля, кажуть дозорці, стугонить.
- А Сомко? А Золотаренко? - сих більш усього ненавидів Юрась.
- Золотаренка не запримітили, а Сомко йде з своїми переяславцями.
Від табору скакав гетьманський джура з гетьманським убранням і з булавою.
- А наше військо готове до бою? - спитав Юрась.
- Готове, пане гетьмане: і мої жовніри, і німці ждуть тільки твого приказу, а козаки вже й табір покинули.