«Ті всі п’ять полків козацьких, - доносив Ромодановський, - і всі лави польських жовнірів за Божою волею і твоїм, великий государю, твого царського пресвітлого величества щастям, за моїм же, холопа і раба твого Гришка Ромодановського невсипучим оком, були відперті до Дніпра і своїми тілами загатили його так, що води тієї ріки виступили із своїх берегів…»
А сучасник тієї події «Самовидець» в літописі своєму пише, що тіла загнаних у воду «так Дніпро наповнили, що за людом мало й води знати було…»
Але ж така лиха година та нещаслива, на їх безголів’я, і на цьому не скінчилась. Мов зла сарана налетіли задонські Комлики із своїм ханом Дундуком і цілим дощем стріл почали обсипати бідних вояків. Стріли наче величезні веретена з пір’ям на кінцях стирчали із війська Юрасевого. Коні теж бились у воді і, потопаючи самі, топили і бідне козацтво.
- Новий фараон погибає і його фараонське воїнство… Коня і всадника вверже в море… Ох, Юрасю, Юрасю!
І вода у Дніпрі зачервоніла козацькою крівцею.
«І так там, - пише «Самовидець», - загибло війська з руки Хмельницького, так козаків, як і ляхів - тисяч більше двадцяти, що аж від смороду трупів до Дніпра трудно було приступити, а інших трупів аж на Запорожжя позаносило…»
А де ж той, котрого щербата доля і безталання занапастили не двадцять тисяч самого дорогого, що мала Україна, її квіти-діти, а саму Україну:
Он де він… Вже над вечір іде він берегом Дніпра. За ним - невеличка купка козаків і Тетеря. Вже недалечко, по тім боці, Черкаси. Юрась дивиться так, як тільки може дивитись бідна-бідна людина, лихом прибита та ще й на лихо недобита… Хай би краще добита була!.. І без того бліде лице його мов сірим попелом припало. Перетомлений кінь ледве-ледве посуває тоненькими ніжками, понуривши голову, а з очей його тихо-тихо ринуть сльози. А в самого Юрася й сліз нема, а може вже й не стало. Очі йому сухі-сухі, аж пересохли, як пересохли й губи, почорніли, мов земля. Іде він, низько-низько понуривши безталанну голову. На Дніпро він і не дивиться, бо тяжко-тяжко на нього дивитись. Де вже не тяжко! Хіба не бачать його пересохлі очі, хто пливе Дніпром?.. Пливуть його козаки, його військо: хто дивиться мертвими скляними очима на небо, буцімто його докоряючи: за що! Хто пливе ниць, розкинувши руки, а з декотрих стирчать стріли, мов величезні веретена; на інших вже сидять орли й круки, зазираючи у мертві козацькі очі…
Спека палить Юрасеве пересохле горло й перегорілу душу… Хоч би крапельку водиці - душу промочити!.. А під боком Дніпро, вода, ціле море води!
З силою розпуки пускає він коня до води, щоб йому й самому напитись, і сходить з сідла. Але тільки він і його кінь прихиляються до води, як заразом і відскакують… Вода була уся червона від крові. Тетеря подав Юрасеві невеличкий скляний боклажок.
- Випий вина трохи, пане гетьмане, - ласкаво сказав він, - підкріпись!
Юрась раптом припав до боклажка пересмаглими губами.
- Спасибі, пане Тетере, - сказав він, подаючи назад боклажок. - Я вже не гетьман… Я вже утеряв і військо, і гетьманство… Бери мої клейноди - ти достойніш мене… Я передаю тобі булаву і бунчук… А я… - Він заплакав. - Бог не судив мені батьківської долі… Я удаляюсь в монастир; там заховаю мій сором і моє безталання..:
Вже трохи смерклось. Через Дніпро пливла козацька дев’ятивесельна чайка, прямуючи до Черкас. То перебиравсь на той бік козацької ріки Юрась з Тетерею і деякими з своїх полковників і сотників. У другій чайці пливли за ними слуги з кіньми.
Юрась сидів, закриваючи лице руками.
Мертві тіла козацькі попадались на воді так часто, що приходилось відпихатися від них багром і веслами.
IX
У славному городі у Києві велике свято - Спас. З усієї України, і правобічної, і лівобічної, як ото кажуть, «злетілися дітки не єдиної матки» у сей святий город: зійшлися люди на прощу не тільки з України лівого і правого боку, але й з далекої холодної Московщини; бо Київ, як і стоїть світ, був і буде «матір’ю городів руських» від Львова і Почаєва аж до великої Стіни Китайської і Тихого океану. А скільки горя й сліз нанесли з собою до Спаса милостивого ті «діти не єдиної матки», стільки сліз, що якби зібрати їх до купи, то вийшло 6 з них велике-велике озеро… Бо щороку, щодня, щогодини, щохвилини лились ті сльози людські від Львова і Почаєва аж до Великої Стіни Китайської і до Тихого океану.