А як же було й не литись їм!.. Займуть татари, мов череду, цілий затон дівчат, дітей і других полоняників, заженуть їх у Крим; і от, скільки того плачу у Криму у тих бранок і бранців по батьках та матерях та по своєму рідному краєві і скільки того плачу на Україні у батьків і матерів по тих дітях, що плакали у далекій неволі!.. Від самих Жовтих Вод б’ється Україна то з ляхами і татарами, то сама з собою - лівобічна з правобічною, і покладають у полі свої козацькі голови сини-соколи України, і знов по всій Україні плачу-плачу того стільки, що й не сказати!.. А Московщина? Хіба мало сліз і вона пролила за часи Никона-патріарха, Аввакума, Степана Разіна? І вона щороку билась то з ляхами, то з татарами, то - горенько наше! - з нами, Українцями… І у Московщині лились ріки сліз і крові, і московські очі, як і очі українські, плакали та на свою гірку долю нарікали…
Куди ж було людям нести ті сльози? У Київ, до Спаса милостивого, до печерських угодників.
От і зійшлися «діти не єдиної матки» до Спаса, у Печерське. Отже ж вони й нанесли у святу обитель стільки горя й сліз, що їх же годі чоловікові й виповісти.
А з горем і слізьми нанесли вони й того, що закон велів. На Спаса закон велить святити новий мед і яблука. І от нанесли люди у Печерське цілий ярмарок мисочок та ночовок з медом і яблуками, а самі - як бджоли гудуть. Там же ж, поміж людьми, де-не-де сидять на землі старці та сліпі кобзарі з поводатарями та жалібно-жалібно виграваючи на кобзах та бандурах співають - хто про «Лазаря», хто про «Олексія Божого чоловіка», а хто про «Правду і щиру неправду».
Он саме на сонці сидить сліпенький дідусь з хлопчиком-поводатарем і, скриплячи на своїй «лірі» і мов плачучи голосом, стиха словами промовляє;
Він співає, а сліпі очі його дивляться прямо на сонце і не моргнуть. Дивляться! Де вже сліпому дивитися!.. Він і тому радий, що святе сонечко само дивиться у його невидючі очі… І він не бачить, як, слухаючи його, якісь жіночки и дівчатка плачуть-плачуть… А він все скрипить своїми струнами й голосом про те, як люди плачуть по своїй «матері-правді»:
Може ті жіночки й дівчатка плачуть о своїх братах або о батьках, що то потонули у. Дніпрі через Юрасеву прокляту долю, або помандрували у Запорожжя до Сірка, і давно нема про них ніякої чутки; а старець все рве їм душу своєю «правдою», котру «щира неправда зажерла» і вона заховалась у Бога на небі:
Там, коло самих воріт Печерських, рипів укупі з лірою другий старечий голос. Тільки він не плакав, як той, що співав про «щиру неправду», але побожно прославляв правду божественну - чудо Почаївської Богородиці: як турки проклятущі святу Почаївську Лавру наглістю добували, з гармат у святу обитель стріляли і як отець Залізо святість свою доказав - Богородицю ублагав: як проклятущі турки з мушкетів у Лавру стріляли, а Богородиця на мурах Лаври стояла, турецькі кулі на себе приймала і назад їх проклятущим туркам вертала.
А старі й молоді прочани, слухаючи про таке чудо Богородиці, побожно хрестились і серцем раділи, що ще не вся свята правда покинула землю і що «щира неправда» ще не весь світ «зажерла».
А більш усього старі баби й молоді молодиці з дівчатками купились коло кобзарів, які співали про кримську неволю та турецьку каторгу. Один співав, як у темній темниці, у землі бусурменській бідні невільники тридцять і три роки пробували, сонця праведного у вічі не видали, і як дівка-бранка Маруся попівна Богуславка, що задля розкоші турецької, задля лакомства проклятого потурчилась-побусурменилась, - як та Маруся Богуславка бідним невільникам у їх темній темниці про святий Великдень нагадала… Другий співав про трьох братів, що із города із Азова, із тяжкої неволі утікали: