Як менший брат, той «піший-пішанина» за ними поспішає, ніжки свої босі об біле каміння, об сухе коріння побиває, плаче-ридає… Як старші брати його покидають, прикмети йому по дорозі зоставляють - свою одежу на шматочки розривають і услід по собі розкидають, щоб менший брат через ті прикмети дорогу пізнавав і до городів християнських, на рідну Вкраїну прямував…
- Ох, чула ж я про се, сестрице, чула! Бодай ніколи не чути! - плакала одна молодичка, рукавом сльози втираючи. - І не побила їх лиха година, тих братів старших! Іродові!
- Як се так, голубонько, за що? - питала її друга молодичка.
- Та як же ж, сестрице, вони, старші, були на конях… Чом би їм, проклятущим, не посадити до себе, хоч за собою, або між собою, меншого? - не переставала перша втирати сльози.
- А може, серце, важко було - коні дуже були потомлені.
- А йому не важко було, як він, бідний, зовсім пристав, а тут набігли вовки-сіроманці, бідного невільника на шматки розірвали і біле тіло козацьке по тернах та по байраках жваковали…
- Ох, матінко! Я ж і не знала сього! О Господи, Господи! Якого скрізь горя!
А тимчасом найбільша купа дівчат і хлопців купилась коло якогось маленького сліпого дідуся, котрий наладжував свою кобзу та інколи тренькав і ніби про себе промовляв:
- Оцей, дівоньки, старець Хома з Мерехви усе співає про запорожців, та так гарно, що Господи! - говорила одна дівчина.
- Та я ж чула, як він співав і про старого Хмеля, і про козака Голоту; таке чудне! - говорила друга.
А той старець Хома, покинувши і «могилочку», і «долиночку», почав лагодити щось інше:
- Овва! Се погана, старче! - озвався якийсь хлоп’яга. - Запорожцям сором плакати - вони не жіночого роду-кодла.
- Ет, який лобур! Щоб він луснув! Не жіночого кодла, тьфу! - розсердились деякі дівчата.
Але хлопець і не скривився на те.
- От би краще про Сірка заспівав, - сказав він. - Заспівай лишень, старче Хомо, а ми послухаємо.
Як пом’янув він Сірка, то одна гарна й засмучена чогось молодичка аж з лиця змінилась. Вона була не одна, а мабуть з батьком і з матір’ю, бо вони говорили до неї то «доню», то «дочко». Одягнена вона була не так, як усі молодиці й дівчата на прощі, а як городянка, тільки у все чорне, мов черничка. І тихенько щось перехрестилась, глянувши на кобзаря. То й ті, що були з нею, - старий, видко заможний, чоловік і старенька жіночка, почувши про Сірка, ніби чогось злякалися.
Тимчасом кобзар налагодив свою кобзу, вдарив жваво по струнах, кашлянув і голосно заспівав:
- О-ох! - щось ніби застогнало.
- Се якась хвора, причинна, кажуть, - тихо промовила та дівчина, що розсердилась на хлопця. - Чи черничка, чи що…
- Її, - люди казали, - привезли до печерських угодників відчитувати від уроків.
- Бідна! А мабуть заможного роду.
А кобзар, перебираючи струни, трохи згодом знов почав:
Та, що здавалась черничкою, так і їла очима кобзаря. Бліді губи її якось-то жалібно складались: от-от заголосить…
- Заспокойся, доненько, заспокойся, - тихо промовляла до неї мабуть мати. - Бачиш, який він, той Іван: Україну оберігає, святих церков стереже, задля Бога і для своєї душі невсипуче працює… До його і царі, й королі, і хани, й султани… Заспокойся ж, дитино моя!
- Ох, мамо, мамо! Якби ж я одна… А то діти маленькі, мов вони сирітки!
А струни як загудуть, як зарокочуть… І сам старий кобзар згорда підіймає сиву голову і ніби свариться до кого і видом, і голосом…
А хлопці і дівчата так і прикипіли на місці - дихати не сміють…
А старий рокоче голосом і струнами: