- Се все єдино, що із тебе вийшла б дівчина! - у рукав засміявся Пелеха.
А панночка трохи опам’яталась, перехрестилась і зосталась навколішках, шукаючи очима молодесенького архимандрита. А він же був у олтарі. Звідти доносився дорогий їй голос: «Прийдіте поклонімся і припадем ко Христу…» І панночка палко, нервово припадає до холодного кам’яного помосту: їй здається, що вона цілує святі ніжки Христа, а сльози так і пливуть, так і ринуть із самого серця, із самої глибокості душі… Так ясно, так живо споминає вона усю ту чарівничу весняну ніч - найкращі, найдорожчі хвилини її молодого життя… Усю нічку він з нею - єдина душа, єдине серце: то він пригортає її до свого серденька, то вона притискає його до свого лона… А от і ранок… Побіліло край неба, почервоніло… Соловейко стих… Вона упосліднє припала до його і - щезла… Ні, він щез… Пішов з військом і не вертався… А там прийшла чутка - страшна, невимовно страшна чутка… Він бився з москалями і з її свояком - Сомком… Казали, що побитих, мертвих - двадцять тисяч - мертвяками Дніпро загатили… Червона крівцею козацькою вода з берегів вийшла… Аж до Запорожжя плили по воді мертві, а на них орли й круки сиділи, тіло козацьке шарпали… А він сам пропав… Прийшла чутка, що він чи то у кримській, чи то у турецькій неволі… А там ще чутка… Господи! Як вона сама себе тоді не стратила, рук на себе не наложила… Або головою в ополонку, або на гілляку… Казали, буцімто бачили його мертве тіло - плило мимо Запорожжя, за Чортомлик, а в грудях у його комлицька стріла, як веретено, стирчала…
І вона перебула такі страшні часи - не стратила себе… Вже більш не ждала його, не виглядала, як не виглядають з домовини… Не буде вже його, не буде ніколи - не прийде… Не вернеться вже та нічка, не прийде він, не візьме з собою, не назове «своєю» Галею, «своєю чорною Галочкою»… І вона перебула, усе перебула, цілий рік - рік за вічність, годину за цілі роки, хвилину за годину… Усе думала, думала… Плакала аж поки сліз не стало… І, Боже! Поминала його у церкві, як мертвого… Що ж сьогодні, отут же, у соборі, служили після обідні панахиду, і частку за його душеньку виймали і диякон молив о спасенії душі раба Божія, на брані вбитого боярина Георгія - все його ж, любого її Юрася…
І от, він не вбитий, він живісінький… Так ні, се мабуть не він, се його проява, його мара… Бо як же ж він забув свою Галю, свою чорненькую Галочку - не зглянувся на неї, а пішов у черці, став архімандритом! Се не він, не він!..
А от царські двері знов розчиняються. Панночка - се ж і була Галя - швиденько витирає заплакані очиці і дивиться, дивиться, трохи очі в неї не вискочать… Знов показується те ж видіння, та ж мара - бліде-бліде, засмучене лице під сяєвом діамантів і сапфірів мітри. Ні, се він - він, любий, коханий Юронько… За ним диякон, той самий, що ще вранці отут же возносив молитву за вбитого на брані боярина Георгія. Вони зупиняються перед царськими вратами. Диякон, підіймаючи руку з орарем, возглашає так якось протяжно, святоповажно:
«Благослови, владико, святий вход!»
Він, її Юрась, Юронько - владика; та владика ж - владика усієї України: і сьогобічної, і тогобічної…
А на слова диякона - милий голос - його голосочок возглашає:
«Господи! Благословен вход святих твоїх!»
Боже правий! Та се ж він! Сей його голосочок укупі з тьохканням соловейка пронизував щастям її душу… Його ясні очі дивились тоді в її очі… Оці ж устонька цілували її і вона їх цілувала…
Але він не дивиться на неї, не бачить її за кадильним димом, не пізнає, - і обидва з дияконом зникають у олтарі…
- Не гетьманувати йому, не конем вигравати, не булавою порядок давати, а кадилом, ладаном, - се саме його місце, - усміхаючись, стиха промовив до товариша Яким Яворницький.
- Звісно, - моргнув вусом Павло Пелеха.
- Якби не Сірко тоді у Січі за його не гукнув до нас, товариства, то йому б увесь свій вік гуси пасти.
А тимчасом митрополичий хор, мов хор янголів з неба, виливає усю душу і вимагає сльози по усьому соборові божественною кантою: «Світе тихий! Святия слави, безсмертного Отця Небесного!»
- О, світе тихий! - і Галя знов ридає, припадаючи до холодного помосту…
Так і рине, бідна, слізоньками, та не гіркими, а слізьми подяки милосердному Богові за те, що не зайшло навіки її ясне сонечко, не зник навіки її «світ незаходимий»… У душу її знов проник божественний «світ тихий», і вона плаче, плаче, поки не ізійде слізьми, не розтане як віск, як свічечка перед образом…
Наче чудовий сон пролинула Божа служба - хори янголів… відчинене небо… Димом кадильним заволоклось небо…
Ніколи, ніколи не молилась Галя так, як молилась тепер милосердному Богові за те, що не зайшов навіки її світ тихий, незаходимий в її душі, в її пам’яті… Вона бачила його, хоч він її й не бачив…