- Ну се вже зась, Павле, - осміхнувся Сірко і моргнув вусом, - Січ не ваша столиця, а наша… І я тобі, Павле, скажу: чорте! На груш, тільки мене не воруш.
- Добре, батьку, добре! - гукнув хтось. - А ти, пане писарю, мерщій кінчай, бо їсти хочеться, аж шкура болить.
- Поспієш залити очі й пельку!..
Козаки почали вже сердитися: тому їсти, або горілки захотілось, а другому слухати, що буде;
- Дочитуй, пане писарю, - сказав і Сірко.
«Коли ж не захочете ви, брати мої, - читав писар, - слухати нашої здорової ради, то вільно вам, - аби лиш після того не жаліли. Не думайте, що я тим собі слави шукаю і бажаю довгого гетьманства: я бажаю тільки згоди між вами і військом його королівської милости запорозьким. А коли Бог дасть спільну згоду, то того ж дня зложу з себе перед вами, добрими молодцями, гетьманство, для мене зовсім непригоже, і ви, добрі молодці, кого захочете, того и виберете».
Сірко бачив, що рада до добра не доведе, як козаки не попоїдять: переб’ють Тетериних посланців та може й його самого скинуть з отаманства.
- Дітки! Панове молодці! В писанії сказано: голодному розум зав’язано. А турецьке святе письмо каже: голод очі коле, і що голодній кумі хліб на умі, а в другому писанії говориться, буцім голодний і кия не боїться… Так от що, дітки: я з голоду й розум загубив… Так їсти хочеться, що аж скавучить у животі… Та мабуть і ви, дітки, здорові були - проголодались і у вас у животі скавучить…
- Де вже, батьку, скавучить! Аж гарчить! - радісно обізвались гуртом.
- Так от що, панове-молодці, підіть пообідайте, наберіться розуму, а тоді й на раду.
Майдан заколихався, заходив, як море у хуртовину.
- У! Та й мудрий же в нас батько-отаман! От мудрий! І цареві Соломону, мабуть, носа втер би.
І козаки, як шпаки, розлетілись по куренях, де вже кухарі-кашовари сердито махали ополониками, мов отамани булавами, що страва давно вже перекипіла, а печене підсихати почало.
- От тепер у мене на животі хоч залізо куй! Відкіля й розум взявся, - говорили козаки, висипаючи знов після обіду на майдан із куренів. - Правду каже батько-отаман, що в писанії сказано - голодному розум зав’язано… Мій тепер розв’язався.
Незабаром рада зібралась. Вийшла й старшина з посланцями. Тоді старший посланець, уже знайомий нам Прокіп Верещака, «нобілітований» пан коморний, трохи виступає і привітно кланяється на всі чотири боки.
- Поклін і братські поздоровлення пану отаману кошовому і усьому старшому і меншому товариству від гетьмана Павла Тетері і короля Яна Казимира, - почав посланець… - Посилаючи мене до вас, панове, їх мосці, пан гетьман і пан король дали мені деякі інформації… Як то: відомо нам, що є чимало добрих молодців, котрі Не дуже то бажають оставатись під Москвою, але немало й таких, котрі не хотять бути під його милостю королем… А спитаю ж я вас, панове, як москаль може держати Запорожжя, коли він шле до його милості короля посланця за посланцем, без сорому просячи у його згоди.
Косагов знов вискочив та аж за шаблю ухопився.
- Твої слова зневажливі, і я лиш тому, що живу в приязні з паном кошовим отаманом і зі всім славним запорозьким військом, не зітну тобі голови сею шаблею! - почервонівши, як печений рак, пробелькотав московський стряпчий. - Його царське пресвітле величество, всеї Великої і Малої і Білої Руси государ, цар і повелитель ніколи не просив у польського короля згоди. І то ще так просто каже! Що за нісенітниця!
- Не нісенітниця, пане стряпчий! Се може ви московським звичаєм нісенітниці стряпаєте, а не ми, - трохи жартівливо відповів Верещака. - От і тепер прийшов до його милості короля якийсь Полікарпович: просить відступити царю Смоленськ і дає за його до п’яти мільйонів, аби цареві не соромно було перед своїм народом. Та й те, скажу вам, панове молодці, і тобі, пане стряпчий, що його милість король давно вже був би у Москві з військом, але він жалкує вас, український народ: бо Українці своїм хребтом захистили хребет царський, і того не розуміють, що своїм лихом царське лихо побивають… От що!
Послідня річ дуже дошкулила Косагову, і він був кинувся на Верещаку з голою шаблею. Разом і деякі козаки засвистіли шаблями.