Заклятий козак

- Стій, москалю! Він наш гість, а не твій… Тобі зась!

Верещака згорда поглядів на Косагова.

- У Москві, мабуть, і того не знають, що посланців у розумних і просвічених людей не січуть і не рубають, - з погордою сказав він. - Посланець, як мішок, що в його положать, то він і несе.

- Куди се москалям знати! - сміялися козаки. - Сказано: не буде з пса солонина, як з москаля лицар.

Сірко бачив, що його «діти» дуже під чаркою, і нехай їх Косагов хоч трохи роздратує, то москалів, що були з Косаговим, і на понюх табаки не зосталось би: «діти» рознесли б їх по шматочку.

Коли чує, щось недалеко тренькає на бандурі і старечим голосом мугиче собі під ніс:

Ой шли ляхи на три шляхи,
А козаки на чотири…

Сірко зараз до його:

- А йди лишень, старче божий, та проспівай нам, як «голота п’є»… Нехай москалі послухають: чи вміють так у їх на Москві співати?

- Де в біса! Москалі так співають, мов козу за хвіст тягнуть, - засміялися деякі козаки.

Сіркові того й треба. Кобзар підійшов, сюди-туди поводячи сліпими очима. ,

- Як голота п’є? Сієї?

- Та сієї ж, старче божий.

Сірко знав, що його «діти» дуже люблять кобзарські думи й пісні і все забувають, слухаючи кобзаря. «Забудуть, - думає, - і прокляту раду, і Тетерю, і москалів…» Кобзар сів. Пальці його скоро заходили по струнах, і він стиха заспівав:

Чорна хмара наступає, став дощ накрапати:
Благослови, отамане, намет напинати.
Гей, всі пани, усі дуки у наметі, сіли,
Наша ж браття-голотонька та і не посміли -
Взяли кварту, другу з жарту, та на дощі й сіли.
Гей, весела бесідонька, де голота п’є,
А ще лучче, а ще краще, де отаман є:
Хоч він не п’є горілоньки - порядок дає.
Прийшов батько, пан-отаман, стало йому жаль:
Скинув з себе синій жупан - намет розіслав.
Аж йде багач та йде дукаті, та в порозі став -
Гей, з нашої голотоньки сміятись почав.
Та вже ж багач, та вже ж дукач насміхається:
«Ой, за що ж тая голотонька напивається?»
Ой, як крикне ж пан-отаман та на свою голь:
«Візьміть дуку за чуб-руку, та й виведіть вон!»
Один бере за чуб-руку, другий в шию б’є;
«Не йди, не йди, вражий дуче, де голота п’є!»
Пішов багач, пішов дукач, та й не оглядавсь
Й десятому наказував, та щоб не сміявсь…

Як і знав Сірко, козаки все забули, слухаючи кобзаря. Вони сміялись, хвалили отамана:

- І синього жупана не пожалів для голоти. От так батько!

- А у Москві нема таких батьків… Де їй до того!

Чорна хмара, що була стала над радою, розійшлась. За піснею сивовусі й чорновусі діти усе забули.

XII

А де ж тимчасом той другий, котрого доля спіткала колись маленького, у багатім будинку, у розкішній колисочці, та не під ганчірками, як Івася Удовиченка, а під тоненькими пелюшечками, дорогим шовком гаптованими? Де він?

А онде… дивіться… Он - з високої, сірої, похмурої башти у маленьке віконце з товстими залізними ґратами виглядає якесь худе, бліде, ще молодесеньке лице і, тяжко стогнучи, до Бога руки простягає:

- Боже мій! Боже мій! Чому Ти мене покинув? Так взиває до доброго Бога словами Христа на хресті.

Се Юрась Хмельниченко, колись гетьман України, державець земель і народів і по сей, і по той бік Дніпра, а потім - архимандрит Гедеон, котрого упосліднє ми бачили у Київі у Софійському соборі, а тепер - лядський в’язень, невільник у темній темниці…

А де ж та темна темниця? Страшно й вимовити.

Далеко-далеко від рідної України, десь далеко на північ стоїть замок Марієнбург, що дивиться туди ж, на північ, аж до Куришгафа, де лядська Вісла впадає у чуже Балтійське море…

Так ото і стоїть у віконці своєї темної темниці, у чернечій старенькій рясі, бо вже чотири роки він не міняв її, Юрась Хмельницький і стогне словами Христа: «Боже, Боже! Чому Ти мене покинув?» А по блідих запалих шоках його ринуть тихі гіркі сльози… Се плаче син велетня України.

А за віконцем темної темниці - весна у повній красі, у повних розкошах… Десь далеко у темному лузі зозуля кує… Близенько, за вікном, десь у кущах соловейко щебече, як у ту чарівничу весняну ніч за ставком, коли Галя, коли Юрась… Згиньте, згиньте, чарівні мрії!.. У віконце темної темниці глянуло впівока вечірнє сонечко, заходячи за прозорчасту хмарку… Косим променем сонечко впало на сиру стіну темної темниці… Спасибі сонечкові, що хоч на заході воно на одну хвилину заглядає у віконце темної темниці, де томився у лядській неволі син Богданів. А за що? Зате, що він син велетня України, за те, що колись були Жовті Води, Берестечко…

Юрась перехрестився на сонечко, мов на святий образ, і очей з його не зводив, аж поки воно не сіло-потонуло десь у холодному чужому морі…