- Чотири роки тут сам із собою та своїми думами тяжкими, - тихо промовив він, щоб тільки чути людський голос, хоча й свій, та не забути рідної мови. - А он ті бідні невільники, що в невільницькій думі, так ті тридцять літ у неволі пробували - тридцять літ світу, сонця праведного у вічі не видали… О, де ж то моя Маруся попівна Богуславка, що бідним невільникам про святий день Великдень нагадала? Де моя Галя, котра б нагадала мені про мій Великдень, велику весняну ніч?
- Чи була ж таки такою друга чия доля!..
Над його дорогою колискою мати колись щовечора співала:
Росте Юрась, росте, як квіточка в гаю. Підростає, а його татко вже гетьманує над усією Україною, котру він визволив, як Мойсей Ізраїля із неволі єгипетської, із неволі лядської.
Підростає Юрась до шістнадцяти літ і батьківським спадком йому до рук випадає гетьманська булава, котру батько Його проніс через ріки криваві, через потоки сліз людських… У Юрася в руках - доля цілої України… Юрась гетьман, Юрась володар, а йому ще треба у бурсі вчитись… Учиться Юрась усякої мудрості, студіює з Йоаникієм Галятовським Горація, Овідія, Юлія Цезаря, а його булава випадає з рук… Булаву ту, як цуцик шматок сала, хапає Івашко Виговський. Юрасик плаче: його ляльку, його цяцю-булаву носить Виговський… Жаль Сіркові Юрасика - і він лізе у свою колиску-решето і витягає відтіль Богданову булаву і знов передає Юрасикові.
А там - Сомко Яким, Ромодановський москаль, хан Дундук, комлицькии цар - і через Дніпро гребля із мертвих козаків і ляхів…
І от щербата доля Юрасикова надіває на його безталанну голову чернечий клобук, а там - і архимандричу мітру…
Пошуткувала доля над Юрасем, пошуткувала та й кинула: обіцяла вінчати його або митрополичою мітрою, або великокняжеською короною… Як мати колись над колискою, зрадлива доля у мріях співала Юрасеві: «Ой люлі, люлі, мій Юрасику, з ласки Божої, Божою помочию Георгій І, великий князь український і усієї Волині, Поділля, Покуття і Полісся…»
А замість того - темна темниця на башті Марієнбурга…
Юрась покидає віконце, падає навколішки і молиться.
«Живий в помощі Вишнього…»
Але слова молитви перебиваються мріями… Згадується дале-ке-далеке і близьке, радощі, крапельки радощів і горе, горя ціле море!.. Згадалася послідня вечірня служба у Софійському соборі… Огні панікадил, кадильний дим, хор янголів з неба: «Світе тихий, святия слави, безсмертного Отця небесного…» І його сонечко, Його світ незаходимий згадується - Його Галя… Як вона плакала тоді! Як її заплакане личко виглянуло із-за кадильного диму! Де то вона тепер? Вона одна освітила Його душу світом незаходимим, сонечком святого кохання, освітила його темну-темну дорогу, котра від гетьманства завела його у темну темницю.
А що він дав свойому сонечку? Окрім горя та сліз - нічого! Горенько тяжке і він зазнав від неї… Та чи від неї? Чи не від матері? Мати дала йому горе несповідне, мати породила його - не чоловіком, навіть не звіром, не гадиною… І гадина щасливіша над його, і гадині дано кохання, а його природа тільки поманила марою кохання, мріями…
То була його перша і остання служба у Софійському соборі. На другий день його і митрополита Йосифа Тукальського король Ян Казимир визвав до себе у Білу Церкву.
О, не забув він і ніколи не забуде ту бесіду з королем…
- Нехай, - сказав король Ян Казимир, - нехай імена Хмельницьких возвеличать славу народу українського, щоб Хмельницький, в поєднанні з Польщею, забезпечив йому долю на віки.
От і возвеличили! Син великого Богдана сидить у темній темниці. А за що? За те, що добрий родич Тетеря, ся лисичка під овечою шкурою, натуркав вуха короля Яна Казимира, буцімто Юрась з митрополитом Йосифом і Григорієм Гуляницьким тихенько підносять тертого хрону унії: щоб латинські чабани не стригли українських овечок до голого тіла, а то й до овечого м’яса… А овечкам боляче…
Зозуля, що кувала у лузі, підлітає А° самої башти і сідає на сухий сук гіллястої осики. Юрась чує, як вона знов закувала і забуває свою молитву… Думки несуть його на Україну, де й йому колись кувала зозуля: може й ся прилетіла з далекого рідного краю, може се чиста, голубина душа його Галі…
- Хоч би чорною галочкою прилетіла вона до мене, сіла б на віконце темної темниці…
- А чи також і тепер зеленіють гаї на Україні, як і перше стелиться хрещатий барвінок, зеленіє мила рута і любисток, могили в полі з вітром розмовляють, шумлять верби в кінці греблі?..