Якраз у ті часи, коли українська гидота довела Демка Многогрішного трохи не під заріз, Сірко з своїми січовиками задав доброго чосу при річці Куяльнику татарському мурзі Текмамбету і самого мурзу, як качку на гнізді, злапав. Злапавши Текмамбета, Сірко сам повіз сю цяцю у Курськ, в подарунок князю Ромодановському. На свою голову, він не взяв із собою нікого із запорожців, бо їхав не в Крим і не в Туреччину, а в Московщину, через землі своєї неньки України.
Отут-то і спіткала його. гидота на самому дворищі неньки України.
Полтавський полковник Хведько Жученко - ота ледача корова, що «розказувала волові» - налетів на Сірка з своїми козаками, мов на злого татарлюгу, забив у тяжкі кайдани, мов якого злодія, і привіз у Батурин, де сиділа така, як і сам Жученко, гидота… А гидота й рада тому…
Гидота до Ромодана з довгим язиком…
Ромодан у Москву: «тому що сей Сірко, забувши Господа Бога і твою, великого государя, до нього прихильність, задумав віддатися турецькому султанові, то…»
А за «то» вже стояли «батоги» і Сибір…
Батогів добрий цар не велів давати Сіркові, а на Сибір милостиво позволив.
І от повезли пана Івана, славного війська запорозького низового кошового отамана у далеку-далеку дорогу і не дали майже попрощатись і з ланкою, і з діточками… Тренькає дзвоник під дугою і день, і ніч, гонить, не зупиняючись ні на хвилину, трійка за трійкою по етапах з ярижкою з «розбойного приказу» плече до плеча з Сірком, бо у «розбойному приказі» ярижці сильно наказано везти сего колодника до города Тобольська «без мотча-ня», з великим бережнєм, смотрячи за ним «недреманним оком»… І не дрімає око ярижне день і ніч, і тренькає день і ніч дзвоник під дугою, та деколи брязнуть і кайдани Сіркові… А він усе думає, усе думає: за що? За що? Де ж твоя правда, Господи?
А он уже й гори заступили дорогу, високі-високі гори… То вже, мабуть, кінець світу: тут і Сибір кінчиться… Приїхали! Так думає Сірко, та до ярижки;
- Будь ласка, пане москалю, чоловіче добрий, се вже ми приїхали у Сибір?
- Ах ти, простота, хохол! - сміється ярижка. - Се тільки Урал-батюшка.
- А Сибір? Невже ж ми ще не в Сибірі?
- Де там Сибір! Сибір-матушка за Уралом… Ех, хохли, всі подохли…
Ніколи нікого і нічого не боявся Сірко, а тут стало страшно… Через такі гори і птиця не перелетить, а де вже звідти чоловікові вернутися! Із Сибіру нема вже повороту, як із того світу… Та ще з того світу, буває, вертаються… Он баба Зубиха замирала, була на тім світі, усе бачила і вернулась звідти… І Марко проклятий був у пеклі і вернувся, а із Сибіру не вернешся…
А гори так і обступають кругом… А дзвоник все тренькає під дугою… Трудно коням бігти вгору… Тимчасом мсюкаль-підводчик заводить якусь московську пісню:
Нудно Сіркові від такої пісні, і він згадує свої пісні, свої думи… А тройка піднімається все вище і вище… От вони вже вибились на самий шпиль, під самі хмари…
Коли дивиться Сірко - управоруч від дороги стоїть кам’яний стовп.
- Звідси починається Сибір-матушка, - сказав ярижка, показуючи на той стовп.
- А до Тобольська далеко ще? - спитав Сірко.
- Ну, тут уже руку подати, - верст сімсот-вісімсот, не більше.
* * *
А тими часами, поки Сірка везли до Тобольська, на правобережній Україні закрутилась і розгулялась така завірюха, що Москва разом схаменулась і тяжко задумалась над своєю помилкою; тепер вона побачила, що, заславши Сірка у неволю, вона сама себе приборкала - підрізала крила… Тут тільки Москва догадалась, яку силу вона загубила і що таке був для неї Сірко… То-то, не треба було б слухати гидоти!..
А мабуть, як то кажуть, «щось велике в лісі здохло» коли сама Москва так заметушилась і згадала про Сірка.
Та хіба ж і не «велике»!
Султан турецький Мугамед IV вийшов на правобережну Україну з страшенними силами і грозився добути Київ. Він уже добув славний город Кам’янець, церкви його повернув у мечеті, всі церковні дзвони велів перелляти в гармати, образи із церков повикидати і святими іконами вибрукувати улиці. Із склепів же церковних звелів виволокти гроби значних городян і повикидати їх за город на смітники. І се ще не все: вісімсот хлоп’ят невеличких взяв собі у яничари, а молоденьких панночок у свої гареми та в гареми своїх візирів і пашів…
Страх і трепет обгорнув і Україну, і Польщу, бо і Дорошенко пристав з своїми козаками до султана. Кримська орда з ханом своїм Селім-Гіреєм носилась по Україні як зла хуртовина. Усе никло перед грізним падишахом і його санджаками…