А у ту Січу нелегко то було і вскочити… Вона стояла за високим земляним валом, а її обступали на схід сонця чотири притоки Дніпра-Славути: Чортомлик, Прогной і річки Скарбна і Павлюк. Уввишки вал був у шість сажнів, височенький таки… З поля, на захід сонця, на валу були височезні гострі палі чи то частокіл, а в ньому бійниці. З другого боку, що на схід сонця, від Чортомлика і Скарбної АР самісінького валу збудовані були із товстого брусу здоровенні коші, що засипані були землею так, що їх ніяке б ядро не пробило, не те що кулі. У самій Січі стояла височезна башта, теж на захід сонця двадцять сажнів у обхід, а у тій башті, звичайно, добрі бійниці. Перед самою баштою глибочезний рів, а далі за ровом земляний городок, сто сажнів у обхід, а в йому віконця, з котрих визирали на світ божий січові гармати. У тих кошах, що були на схід сонця, прорубані були під бійницями вісім вузеньких «хвірточок» чи «пролазів», таких вузеньких, щоб тільки одному козакові пролізти з відрами по воду на Чортомлик та Скарбну. Мірою була Січа, як обійти її кругом, - більш дев’ятисот сажнів, без малого дві верстви. Чималенький таки городок! Не десяти і не двадцяти тисячам можна було у ньому сховатись…
Так ото як порізали татари й яничари у полі й у Великому Лузі січову сторожу і зоставили для себе за язика тільки одного вартового, то хан Селім-Гірей і улестив його обіцянками великого скарбу і волі - куди схоче, туди й іди, а укупі з обіцянками - і шаблею: не покаже охотою незамкнуту на ту ніч, по черзі, хвіртку - зараз і голову з пліч!
Зоставалось одно - показати нещасну хвіртку.
От зав’язали йому чадрою чи то рушником від татарської чалми рота, щоб іноді, часом, не крикнув коло самої хвіртки і не побудив би сонну Січ, яничари й повели його під руки, а він, з неволі, повів їх до тієї нещасної хвіртки.
Як вода у лотоки, ринули яничари у той «пролаз», і вже за перших півнів затопили своїм тілом і майдан, і всі улиці й улички поміж куренями і за куренями…
А у Січі - тихо як в усі. З вечора трохи потепліло, і вогкий сніг, мов борошно м’якеньке, і не хруснув під ногами проклятущого бусурманського воїнства… Хоч в ухо стрель! От-от потечуть ріки козацької крові червоної…
А що ж козаки? Після гульні, танців і скоків, підпилі й потомлені, вони спали по своїх куренях, покотом чоловіка по півтораста у кожному з тридцяти восьми куренів. Хропу козацького було, мов у кінському табуні після водопою.
Тільки у васюринському курені деякі з козаків, не підпилі й мало потомлені, сидячи коло столу біля каганців, грали в карти. А у темному кутку лежали собі рядом наші знайомі запорожці, що їздили колись у Печерське з дарами від Сірка та бачили, як Юрась-архимандрит служив вечірню службу, - Павло Пелеха та Яким Яворницький.
Лежать вони та тихенько розмовляють про старовину, коли чують;
- Цитьте, цитьте! - шепоче Шевчик-запорожець, а сам білий як крейда. - Чи се не сон?.. Господи! Яке ж страшне!
І він показує на зачинене вікно у кватирку, де була маленька щілинка.
Ті туди… Зирк! Аж волосся сторч стало… Увесь майдан людьми затоплено, мов ото буває у церкві на велике свято… та усе яничари!.. Кинулись і ті, що у карти грали… Так і єсть! Пропала Січ! Пропало військо запорозьке!.. Зараз тихенько давай будити увесь курінь… Повскакували… Де і хміль подівся!.. Скочили на ноги мов один чоловік - мовчки ухопили мушкети… А тут курінний отаман порядкує… У кожного вікна поставив по три, по чотири чоловіка, найметнійших стрільців, щоб вони без перерви стріляли у гурт, як у копицю, а другі щоб безперестанно набивали мушкети і подавали тим, що у вікон…
Помолились та разом і відчинили усі вікна куреня…
Торрох! Аж по степу й лісом луна розляглась… Торрох! Тор-рох - і, мов блискавка, вилітало полум’я із кожного вікна, і, мов від грому небесного, падали яничари, аж до неба, до самого Аллаха посилаючи предсмертні оклики і прокльони… Падають та и падати нікуди - так густо!
Від грому мушкетів прокинулись і другі курені - всі тридцять вісім!..
Сотки блискавок і громів вилітали разом із усіх вікон, і яничари «аки козли между собою мятущися», - як каже літописець, - падали на землю і захлебувались своєю і братерською яничарською гарячою крівцею. Самі вони у такій тісноті мусили або стріляти на небо, у повітря, дурницею, або бити свого брата, бо куди не повернись - стояла стіна із яничарів же…
Скоро І сі живі стіни повалились, і стало вже не так густо: мерці загатили собою і вимостили трупом і майдан, і кожну уличку. Тоді із отаманського вибухнув голос: