У Бахчисараї козаки вже не застали хана; дим пожежі так налякав його, що він з більшою частиною свого війська побіг у гори, а другу послав розвідати, що і як і звідки прийшов на його землю гнів Аллаха, бо від Перекопу ніхто не приходив.
Незабаром Селім-Гірей дізнався, що то запорожці так страшно хазяйнують у його ханстві, і що проскочили «урус-шайтани» у Крим не через Перекоп, а Арбатом через Сиваш…
Селім- Гірей аж руки підняв до неба з радощів.
- Алла, Алла!.. Ля Іллях іль Алла, Мухамед расуль Алла! - похваляв він Бога за таку звістку.
Він знав, що коли запорожці вертатимуться з Криму через Сиваш, то як перестріти їх у самого перелазу на Арбат, на ту вузеньку косу, що тоненькою і довгою стрілкою простяглася поміж гнилим Сивашем і Азовським морем, то там їх нетрудно буде перерізати і перестріляти, як шпаків або перепелиць - до одного, до послідньої ноги…
І Селім-Гірей зараз погнав своїх чаушів у гори, за Чатирдаг, щоб усі султани, мурзи і аги поспішали до його у Чуфут-Кале кожен з своєю ордою.
Як казав хан, так і сталось: Селім-Гірей обгорнувся великою ордою за п’ятдесят тисяч коней і сагайдаків.
Не втече тепер «урус-шайтан», не втече! У вершу щука головою попала і повороту їй не буде… Не втече «урус-шайтан»!
Але не так склалось, як жадалось…
Селім-Гірей з своєю ордою доскочив арбатського перелазу якраз у той день, коли й козаки мусили туди ж вернутись з ясиром і здобиччю. Аж там ждав на хана сам Сірко. Селім-Гірей і його султани ще здалека запримітили, що козаків дуже мало і що вони полягали за коней, як за живий окіп.
Було б вам звісно, що запорожці так було вимуштровували своїх коней, що коли скаже було; «косою, лягай тихо!» - і химерний коняка зараз лягав на землю і лежав як мертвий, а запорожець клав йому на спину свого мушкета і лущив ворогів неначе з прицілу.
Так от як побачив Селім-Гірей, що козаки полягали за коней то зараз звелів і своїй орді зійти з коня і вдарити на козаків пішки, великими лавами, спершу пускаючи в них хмари стріл, а потім, зблизившись, на ножі, рукопаш!
- Алла! Алла! Алла! - заголосила орда, пускаючи у козаків дощем стріл.
Але запорожці й не ворухнулись, бо Сірко зоставив у себе тільки панцирних, у дротяних панцирах попід кунтушами, і татарські стріли не то що не дошкулили їх, а майже й не вкололи, ні трішечки не вдряпнули. За те ж запорожці дали себе добре знати: кожен намітив із свого мушкета по ворогу - і разом не одна сотня бритих голів полягла на місці.
Не раз і не два кидалась орда на живі окопи і бриті голови валялись по полю вже не сотнями, а тисячами… Чотири тисячі трупів татарських, розказує літописець, полягло вже у полі, а запорожці ні на малу п’ядень не подались назад.
Селім-Гірей велів відступити на мушкетний перестріл. Йому думалось, що Аллах не навернув ще на його милостивого ока.
- Алла! Алла! Алла! - радісно заалалакала орда у задніх рядах. - Аллах керим! Аллах акбер!
І було з чого радіти. На поміч їм рушила друга орда: то сам Аллах посилав на «урус-шайтанів» своїх делібашів.
Але то не були Аллахові делібаші: то йшли запорожці, ті самі, що, як каже літописець, «нещадно струснули» увесь Крим.
Грицько Пелех і інші отамани-ватаги, довідавшись від татарського язика, котрого десь злапали козаки, що хан потяг з військом-ордою якраз до арбатського перелазу, де засів сам «батько» з панцирними лицарями, мерщій повернули своє військо з ясиром і здобиччю трохи на бік, зоставили там під охороною деякої сотні-другої козаків той ясир і здобич, а самі, розпустивши татарські знамена, що забрали у Бахчисараї, ринулись за ханською ордою, буцімто й вони - орда.
Але Сірко добре бачив, що то не орда, а його ж молодці-січовики.
- На кінь, дітки! На кінь, панове-молодці! - крикнув він.
- То наші браття йдуть… Ускочила орда межи молот і ковадло! Рушайте, дітки!
Як яструби на шпаків, понеслись козаки на татарву. Орда не вдержала і кинулась урозтіч по степу, посипаючи назад через ліве плече свої пернаті стріли. А там, у тому рідному їх степу, вже виглядала їх смерть неминуча. Селім-Гірей і його орда скоро побачили, що то Аллах не поміч своєму людові посилає, а смерть…
Ще кілька тисяч полягло орди на рідному полі та кілька тисяч у полон ускочило. Не піймали тільки самого хана, бо під ним був кінь, подарунок падишаха, кінь, пращур котрого, кажуть, возив на собі самого пророка Магомета.
Того ж дня усе козацьке військо, забравши свою здобич і тринадцять тисяч ясиру, пройшло арбатський перелаз і стало у степу коней попасти і самому їжею та спочинком трохи підкріпитися.