Тут Сірко велів козакам наварити якомога більше каші, так щоб сієї козацької страви стало й для усього ясиру.
Нагодувавши ясир, Сірко звелів козакам розділити його надвоє: осібно хрещених і осібно нехрещених. бусурман, і бусурман звелів зараз, як звичайно, перев’язати, а до хрещених, котрих було сім тисяч, козацький батько повів таку річ:
- Слухайте, хрещені! Хто з вас хоче, ідіть з нами у мир хрещений, у край веселий, на тихі води, на ясні зорі, до городів християнських; а хто не хоче, вертайтеся у Крим.
Хрещені і ті, яких хрещені матері привели вже у Крим і котрих звали «тумами», теж розділились самі надвоє: чотири тисячі з них захотіли вернутись додому, до рідної родини… А три тисячі - то все були молодиці, дівчатка-підліточки і діти - і ні одного козака або хлопця - ті захотіли вернутись у Крим… Гай-гай! За що ж їм, бідним, докоряти тим Кримом нехрещеним! За що? У тієї молодиці може дитя там зосталося; хоч воно й татарча нехрещене, але ж воно її дитинка, під її серцем зародилося, на її ж і лоні вигодувалося. У другої молодички хоч і діток там нема, але до серця її може припав який чорнявий та кароокий Ахмет або Селім, чи вже привикла вона у мурзи в гаремі до «розкоші турецької», до «лакомства нещасного»… Та й дівчаточкам-підліточкам може декотрим з них упали в око які очі карі, брови чорні та постать молодецька… За що ж і їм докоряти тією землею бусурманською!..
Сірко пустив їх, здавалось, без докору… Але…
Він думав, він ще мав надію, що може вони ще и вернуться. Так ні! Не вернулися! Довго стояв Сірко на високій степовій могилі, довго дивився услід їм…
- Вернуться, чи не вернуться? Хоч чи не оглянуться?
Ні! І не оглянулись… Так і зникли по край степу широкого… Довго стояв на могилі Сірко, довго думав, довго міркував з собою:
- Чи гріх, чи не гріх? На моїй душі гріх лежатиме? А Україна-ненька? Невже ж і їх діти шарпатимуть матір нашу? Ні! Не бувати цьому, не бувати! Нехай на моїй душі та каменюка лежатиме до спокути… Спокутую!
Він повернув коня і вернувся до свого стану.
- Дітки, панове-молодці, - сказав він. - Я пустив наших українок у землю невірну… Я мав надію, що вони вернуться… Вони не вернулись… Тепер та погань розповзеться по невірній землі як черва… А та черва дасть дітей-черву, і та черва невірна колись нас, козаків, і нашу неньку Україну їстиме, на те вона черва плодюча… Так от що, дітки: скачіть деякі з вас моторненько і знищіть усю ту погань дотла! Нехай та черва не розповзається між невірою.
І козаки, хоча й з великим жалем, зробили те, що велів «батько»…
Трохи згодом, як вернулися козаки, і сам Сірко метнувся на коневі туди, де сотворилося зле діло - бездушна різанина.
Страшне видовище побачили Його злі очі: то купками лежали мертві діти коло мертвих матінок, то сям-там розкидані по степу мертві дівчатка, невинними очицями дивились на небо… За що? За що?
Сірко став посередині сього мертвого поля і обвів його очима, в котрих хоч би маленька іскорка жалю засвітилася… Ні, погляд холодний, суворий.
- Простіть нас, сестри й діти малі, - сказав він, оглядаючи мертве поле. - Самі ж ви спочивайте тут до страшного суду Господнього, замість тою, щоби плодитись вам поміж бусурманами на наші християнські молодецькі голови і на свою вічну, без святого хрещення, погибель.
І хоч би сльозина одна, хоч би зітхання від серця!
Такий був Сірко - син свого часу, свого віку. То був такий вік суворий, а Сірко - його правдивий вираз.
Покинувши мертвих українок і їх дітей на поталу звіру і птиці, Сірко повернув до свого становища і велів зараз лагодитись у дорогу до Січі.
Не мале ж то й товпище потягнулось по степу до Чортомлика. Двадцять тисяч запорожців, тринадцять тисяч ясиру та кримської худоби і овець вісімнадцять тисяч, та ще й козацькі вози й татарські арби з козацьким добром і цілими копицями усякої здобичі.
А от не за горами і Січ-мати. Вартова сторожа, що стояла по степу, давно угледіла, що запорожці вертаються з великим ясиром і здобиччю, і оповістила у Кіш.
Тоді назустріч вийшли попи з корогвами та образами, і свяченою водою окропили Сірка й отаманів і усе «христолюбиве воїнство», а у самій Січі стрічали козаків гарматними та мушкетними громами і церковним дзвоном, як на святий Великдень.
Два дні потім гуляло військо запорозьке так, як і на різдвяні свята не гуляло, а після гульні дуванили здобич і ясир - здобич між собою, а ясир - на чотири дуванки: у першу дуванку пішли українські полоняники й полонянки, що були у кримській неволі; їх пустили у свої городи і села, до батьків і матерів, до свого роду-племені… У три останні дуванки пішли ясирні: одну частину їх послали гостинцем у Москву, другу до гетьмана Самойловича, а третя - чотири тисячі татар і татарок, полоняників і полонянок - зосталися у Січі на викуп. Їм Сірко й курінні отамани оголосили - старому й малому, щоб кожне з них, коли бажає вернутися у Крим, не гаючись, клопоталось про свій викуп; а коли викупу скоро не буде, то їх мов худобу погонять у Москву на вічну неволю. Москва такою здавалася їм страшною, що вони зараз стали торгуватися з Сірком і з курінними - скільки кожне по своєму достатку зможе заплатити за викуп. Тоді усі через свого грамотія вписали в список свої імена і викупну суму та послали до свого хана у Крим з чолобитєм, «писаним кривавими сльозами».