- Жнивують, - кинув Вишневенький на вікно, - а як урожай?
- Не турбуйтеся, ясновельможний, хліба ще позаторішнього миші точать.
- Не про голод мова, пане Лучко, а навпаки, куди будемо дівати добутий хліб?
- Хм? Куди - в комори, ваша ясність, і хліб, і сало, і пшоно - все в комору.
- Покиньте ви, пане Лучко, жартувати. А послухайте, що я вам скажу. У Варшаві я бачився з посланцем од турецького султана. Приїздив робити угоду з панством, щоб покинути раз назавсіди ворожнечу, а саме головне, почати торгівлю хлібом.
- Як так? - здивувався пан Лучко, - а як же він пропонує торгувати?
- Звісне діло: через Буг, Дністер до Очакова та Білгороду, а там на турецькі галери та до Царгороду й далі. Та зрештою це нам нецікаво. Тут річ у тім, як би нам повести справу торгівлі?
- Нам? Ей, не говоріть, ваша ясність, у нас же татари своїми наскоками з дворів тягнуть, а так…
- Пане Лучко! - аж крикнув Вишневецький.
- Що?
- А ось що. Нам треба заволодіти Дніпром, треба зробити так, щоб наші човни, переповнені пшеницею, могли вільно проходити аж до Очакова, і я це зроблю. Я доведу тим випещеним варшавським муцикам, що з головою можна й на кресах бути господарем!
- Так як же ви зробите, ваша моць? Кажіть скоріше!
- Ага! Кортить? Треба збудувати внизу на Дніпрі фортецю й завести в ній свою залогу. Цим ми вб’ємо двох зайців: і хліб провозитимемо, і буде нам безпечніше від татар.
- Так то воно, пане Дмитре, так. Та не забувайте й того, що коли цікавляться турки нашим хлібом, то не менш їм потрібні будуть і полонені з наших селян, що їм постачають татари. Останні не погодяться на таку вигадку, й не буде діла.
- Буде! Кажу - значить буде. - А потім того, - додав пан Лучко, - хто вам буде тую фортецю будувати? Коли будують тут поблизу, то всі зацікавлені у власній охороні, а хто піде будувати під самим носом у татар?
- Як хто? А хто будував оці хороми, хто будує палаци князям Острозьким, Ружинським, Радзивілам? Поспільство, селяни, - ось хто. .
- А коли не захочуть?
- Батогів! Челяді наказати, щоб у три нагаї гнали. Та ви знаєте, які права в цьому надаються панству після останнього з’їзду шляхтичів у Варшаві? Бити, псячу кров, коли не слухається й не робить, - ось що сказало все благородне панство на тому соймі.
- Побачимо, - сказав пан Лучко. - А тепер доброго сну.
- Пора й мені, - сказав і Вишневецький.
II
Челядник Марко Голий не пішов на село. Він десять разів перемивав свого коня, якого добув у татар під час останнього наскоку, чистив рушницю, пістолі, а особливо шаблюку. Він нею зарубав старого татарина, що не хотів віддати свою доньку. Рубався старий, конем втікаючи, а за спиною в нього дівча було. Коли б не оце дівча, проткнув би Марко списом старого татарюгу, та жаль було дівчини. А ще більший жаль бере його, коли згадає ту хвилю, як пан Лучко забирав її в нього тоді ж після бійки до себе… Він її бачив і під час повороту додому. А під час перепочинків він їй води подавав, їсти. І хоч вона й плакала, й сумна була, а все ж таки брала з його рук хліб і печене м’ясо, пила воду и навіть шептала щось.
- Може, дякувала, - мріє Марко, а далі згадав останній час. Під’їхали до двору. Вона вкупі з іншими дівчатами під охороною входила до панських хором. Порівнялася з ним, що стояв останнім біля порогу і тихо, тихо з-під чорних очей:
- Прощай, козаче…
- Невже вона знає по-нашому? Звідки? Де вона тепер? Хоч би вісточку передала. Чи замучив Лучко, чи самому Вишневецькому передав?
- Глянцюй її та точи, бо знову скоро пригодиться, - вчулося Маркові над самим вухом. Оглянувся. Перед ним в сяйві каганця стояв старий Яким, - джура Вишневецького.
- О? Чого не ви, пане Якиме, у нас, челядників? Не подоба джурі самого князя та заходити до простих людей, іде й у таку добу.
- Тс-с! Молодий та мудрий. Ходім лишень зо мною.
- Куди?
- Сам узнаєш. Ну?
- Чи ходім, то й ходім, - промовив той і, повісивши шаблю через плече, вирушив за ним.
Темна ніч сховала їх в себе, як сховала і ту нараду, що відбулася в князівській світлиці…
* * *
В селі тихо й спокійно… А над селом угорі золоті стовпи комашні то підіймаються вище, то знову падають. Золотить сонце комашню, хрести нової церкви, що стоїть на горі, а хороми князя Дмитра Вишневецького, високі та білі, аж рожевим пилом окутуються із західного боку.
Повертаються косарі з в’язальницями. Спокійно, лагідно. Тут і там із зелених садків піднімаються стовпи диму, - варять вечерю робітникам удома.
А на річці панські челядники ґвалт підняли: купають коней, ті кричать, іржуть.
Все це бачить і чує старий Охрім Голий. Сидить на призьбі, поглядає з-під своїх натруджених рук туди, де заходить сонце. Багато разів вік за останні часи спостерігав його захід, а сьогодні все ж здається воно не таким, а чомусь кращим.