XVI
А що ж тимчасом робить Юрась Хмельниченко?
Років з вісім назад ми бачили його у темній темниці, у високій башті в Марієнбургу. А з того часу він на волі - скинув з себе клобук і чернечу рясу і знов козакує. А поки ще він у Печерському поклони клав та «Блажен муж» щовечора читав, Україну, як ті євангельські ризи, ділили між себе - колишній джура Івашко Брюховецький та Павло Тетеря; а поки він томився у темній темниці марієнбурзькій, Тетеря одружився з його сестрою, ясноокою Стехою, що була перш за Виговським Данилом. Та не довго верховодив тогобічною Україною Тетері, нелегко воно показалось, і він забрався з України де спокійніше. За ним булаву перехопив Петро Дорошенко. Мав він крила орлині і з «тогобічної» перелинув на «сьогобічну». Але ж Дорошенкова булава муляла декому очі, і козаки другу булаву десь у очеретах знайшли і прокричали «лебединого віку та журавлиного крику» пройді Суховієнку.
Чия тепер рука перетягне - чи Дорошенкова, чи Суховієнкова? Тогобічні козаки розбились надвоє - і за того, і за другого… І Дорошенко, і Суховієнко ідуть на раду в Умань. Зібрались козаки. Дивляться - і Юрасько тут, та вже не ченцем, а козаком…
В радний круг вступили Суховієнко, Дорошенко, Юрась і Ханенко, уманський полковник.
- Положіть булави! - кричали запорожці і тогобічні козаки. - Кого рада обере вільними голосами, тому й булава.
Суховієнко і Дорошенко положили булави. Ні той, ні другий не перетягнули: перетягнув Ханенко.
- Ханенко Михайло! Ханенко! - загула рада. - Лебединий вік та журавлиний крик… Бери булаву!
Ханенко взяв булаву і кланявся на всі чотири сторони. Тут же на раді і присягнув.
- Клянусь всемогучим Богом перед святим Єго євангелієм за вольності стояти і оплакану отчизну, скільки Бог помочі подасть, обороняти.
- Лебединий вік та журавлиний крик! - не переставали козаки.
Суховієнко і Дорошенко зникли між громадою. Ханенко і Юрась за підмогою майнули у Крим. А татарам усе одно - кого не шарпати, аби шарпати…
Тепер уже й Юрась на козака трохи здався.
- Козак, козак, тільки чуб не так, - думав про його Ханенко, усміхаючись.
Вони тепер коло Бахчисарая. Козацькі полковники і татарські мурзи, і султани коло них з корогвами, а військо українське і ханське оточило їх, мов на городі мак оточив пишні троянди. Скоро похід проти Дорошенка.
Юрась, трохи піднявшись на дорогому турецькому сідлі, повернув свою коня і замислився, глядячи на чарівну столицю Селім-Гірея, що так і тонула з своїми мечетями й високими, стрункими мінаретами у темній гущині кипарисів і стрільчастих тополь…
- Про що замислився, пане Юрію? - спитав Ханенко, повертаючи й свого коня до Юрасевого.
- Та от дивлюсь не надивлюсь на сю частину Едема, пане Михайло.
- А що? Розкішне кубелечко сплели собі хани?
- Та добре… Тільки ж немало у се гніздечко пішло і нашої соломки, і нашого пір’ячка: скільки тут квилить-проквиляє нашого брата, козака-невільника!
- Скоро сього не буде: скоро житимемо з панами ханами, як рідні; їм - Крим з його розкошами і морем, нам - Україна з зеленими садочками, з вербами над ставками, з барвінком та рутою… І будемо ми пестувати нашу заплакану неньку: ти сьогобічну, я тогобічну.
- А чи поможе нам Бог укоськати того Дорошенка? Ох, боюсь, що поки ми тут, до його прилетять турецькі санджаки: він султанів услужник.
- Укоськаємо! Та ще й як! До санджаків і Хима з Єрусалима не доскаче…
- А Сірко з запорожцями? Він до татар такий ласий, як дяк до книшів.
- Ні, пане Юрію, запорожці мою руку держатимуть: я заглядав у Січ, так Сірко сказав мені: «Коли ти, каже, пане гетьмане, заприсягався в Умані за вольності стояти і заплакану Україну обороняти, то бери й мене за хустку»… За яку хустку? - питаю. «А чим, каже, заплаканій матері сльози утирати». Юрась похитав головою.
- Може тебе він і за хустку прийме, а як мене з тобою побачить, то й від хустки відкаснеться; він давно на мене пеклом дише.
Тими часами прибули з своїми ордами султани й мурзи з-під Акмечеті, Карасубазара і Кафи. Військо Ханенкове і Юрасеве двома загонами, минувши Перекоп, потягнуло стінами під Умань, де Дорошенко сидів на гетьманстві з ласки падишаха. Як боявся Юрась, так воно й сталося: падишаховим санджаком він підняв на ноги сілістрийського пашу, і той привів під Умань білогородську орду.