Рано-вранці, тільки сонечко викотилось, мов із води вийшло, з того блакитного моря, з Акермана виходила турецька галера. Мов дівчина уквітчана вона киндяками й обведена по боках позолотою. А він стоїть покрай галери і дивиться, як упливає з очей його і город з високими мінаретами, і сама земля… От-от пропаде земля… пропадає-пропадає - і пропала… Зостались тільки море та небо, і між ними галера… Мов велика птиця пливе вона по морю і раз по раз б’є крилами по воді: то весла, багато весел, а хто гребе тими веслами - не видно; вони там десь, під верхнім помостом… І Юрась знає, хто вони: то козаки-невільники на турецькій каторзі.
Пусто на морі, як у пустині. Хоч би острівок який, хоч би друга яка галера!.. Тільки чайки жалібно скиглять, та із моря виринає щось темне - чи то риба, чи то звір - із плеском щезає під водою.
Так, стоячи у вікна і глядячи на Босфор, все згадав дурний син славного батька… Він догадався, що сидів тепер в Едикулі…
XVII
Давно сидить Юрась в Едикулі, так давно, що вже дні і місяці поро згубив, і сам не знає, коли який день, коли свята неділя, коли яке свято - чи велике, чи мале. Пливуть дні за днями, місяці за місяцями; одна година здається за десять, а хвилина - за цілу годину. Щоранку, сьогодні, як і вчора, випливає сонечко десь там за Босфором, посвітить яку годину у віконце, та й зайде за зубчасті стіни… Тихо, як у домовині… А Юрась все чогось жде… Та чого ж йому ждати! Авжеж! Коли нема місяченька, він жде Його; молодика не жде, бо молодик ніколи не заглядає до його у віконце, а виглядає він повного місяця, або на ущербі… От він і знає, що пройшов місяць, а там другий, третій.
Щодня приходить до його стражник, приносить окрайок хліба і глечик з водою, і мовчки виходить. Думав був Юрась заговорювати з ним, так мовчить як риба, тільки головою мотає - звісно, німий. А скаже було йому що Юрась - розуміє - не глухий, може й не Турок; так, по обличчю його здавалось, що не турок і не татарин… Або сербин, або волох…
І плинуть дні, місяці, може - роки. Підголене на голові волосся у Юрася вже виросло - довге, як у молодого дяка, пасмами, і вже між пасмами завелось біле павутиння - сивіє Юрась… А йому ще нема й тридцяти… Десь скоро і у труну положать, а то й без труни викинуть у Босфор, як ото у морі викинули двох мертвих гребців-невільників… З України були козаки, бо й чуби й вуси запримітив Юрась.
Коли помічає Юрась, стали носити йому не хліб і воду, а добру їжу - і варене, й печене… До чого се? З якої речі?.. Та и стражник якось не так на його дивитися став. Що за причина?
Коли от диво! Сам заговорив до Юрася, німий заговорив!
- Добре ютро, господине! - каже якось тихо, входячи до його вранці.
Юрась так і занімів на місці… Чи не сон знову?
- Какво здравє, господине? - каже німий стражник. - Не од себе питам про здравє.
- А від кого? - питає Юрась.
- Од господині… Господиня знава господина і серцем боліє.
- Серцем боліє?.. Хто ж твоя господиня?
- Госпа моя - ханим Тугай-бея…
- Як Тугай-бея! Мурзи Тугай-бея, колишнього приятеля мого покійного батька?
- Не вім, господине.
- Хто ж він?
- Паша Едикула - господин Седми-Башта.
- А хто ж його ханим, .що мене знає?
- Ханим - бранка од України.
- Полонянка! Бранка з України?
- Тако, господине… Лєта два зде пребива.
- А як її звуть? Яке їй мення?
- Нє вєм, како звали на Україні… Зде она - Халіль-ханим.
- А яка вона з себе лицем, літами?
- Лицем бєла, лєпа, хубава, црнокоса, а возрастом - млада.
Дуже уразила серце Юрасеві ся звістка… Мов теплом і світом повіяло у темній темниці. Здавалось йому, що він тепер не один, що чиєсь друге серце б’ється отут за стіною, рядом з його серцем… Довгими безсонними ночами здавалось йому, що ніби тінь яка заглядала до його у віконце, або як мати коло колиски стояла коло його ліжка…
- Халіль-ханим, Халіль-ханим! Прилинь до мене на хвилину.
Удень він заговорював з стражником, хоч той і не дуже був говіркий; розпитував його - хто він, звідки… Той казав, що сербин. Приносить він якось до Юрася золотий хрест і подає.
- Що се? Від кого у тебе? - питає Юрась, хоч і сам знає, від кого.
- То ханим, госпа моя, присла господину, да носи за Бога.
- Так і сказала?
- Тако говори: «Покажи то, да узна Юри Хмельницки».
Здалось Юрасеві, що він бачив той хрестик у когось на грудях, мало того - цілував його, а у кого - забув, і коли й де се було - не згадає…
- Скажи ж своїй господині, Халіль-ханим, що я пам’ятаю сей хрестик, - промовив Юрась, цілуючи його, - але не згадаю, чий він і де, у кого я бачив його і цілував - не знаю. Юрась думав, що треба вернути хрест, так стражник не бере.