- Госпа дає хрест господину - носити у нєдра до серца.
Юрась перехрестився, ще поцілував хрест і надів на себе.
Щось ніби теплом обвіяло його, і темна темниця стала йому кращою.
Він підійшов до віконця і став глядіти на Босфор, по котрому носилися під парусами маленькі каюки та де-не-де пропливе галера, а її весла, мов величезні крила, каламутять воду… І він вже знав, що у кожного весла, там, під палубою, сидить козак-невільник…
Глянув він і на зубчасті стіни Едикула, і на залізні гаки, здорові, як волові роги, що стирчали із тих стін… Може на такий гак повісили колись і Байду за ребро.
Коли через кілька днів стражник і каже Юрасеві:
- Мене прислала госпа-ханим: не хоче лі господин на волю, до України?
І моторошно, і радісно стало Юрасеві за тії речі.
- Хто ж не захоче волі?.. І птиця у золотій клітці нудьгує по волі і скоро помирає… А то ж чоловік…
- Госпа-ханим даде господину волю і сама з тобою убєже.
- А як же ж вийти звідси?
- Я виведу до Босфору і госпу, і господина, а тамо ми мами каюк, а каюком на веницейскі корабль у Босфору.
- А як я тобі не йму віри?.. Може ти від Тугай-бея підосланий?
- Ні, господине: я сам зде невільник і плакам по волі.
- Я тобі вірю, бо через тебе Халіль-ханим прислала мені отсі святощі. - І Юрась поцілував хрест. - Де ж повезе нас той веницейський корабель?
- У град Кафу, господине. А от тамо - говори госпа - Нуредин-хан, яко держи за друга Дюрди Хмельницьки, доведе нас на Україну.
На Україну!.. Хіба ж се не мрії - шалені мрії!.. Лелекою понестись у Крим, до Нуредина-хана, а звідти з ордою ринутись, вибити булави з рук Дорошенка і Демка, - шалені, шалені мрії!
Що ж! Сказано; дурень думкою багатіє…
Одного ранку приніс стражник Юрасеві євнухову одежу - того євнуха, що доглядав гарему Тугай-беєва; уночі Юрась мусів одягтись у се убрання, а вони з ханим прийдуть до нього, і тоді…
Кінця не бачив Юрась тому дневі; се ж послідній день неволі!.. Здавалось йому, що сонечко як вишило там десь за кипарисами і стояло над Босфором, то так і стоїть - ні з місця! Та й чайки над Босфором кричать якось-то не так, мов дражнять, глузують з Юрася, а то ще й гірш… Вони ніби-то голосять: «дивіться, він бігти замислив… Треба сказати Тугай-бею»… Нема кінця дневі, та й нема… Воно б то й вечір недалечко, і сонце повернуло на захід, а тіні від кипарисів не тягнуться вздовж, а тінь від Едикула не простягається до берега, на Босфор, як було учора, позавчора…
А все ж таки прийшов вечір.
За дверима щось затуркало, та й стихло… І серце у Юрася остановилось… Ключ тихо-тихо брязнув… От-от скрипне… Ні, не скрипить… Тихо… Нікого нема…
Якась невидима сила відчинила двері… У порога стояв Турчин, з голови до п’ят загорнутий у щось темно-чорне як ніч… Юрась похолодів… Волосся як живе заходило, заворушилось на голові… «І той мя предаде», - згадалось із євангелія.
- Юрасю! Юрій! Се ж я…
Не турчин се… Жіночий голосочок… Він чув колись сей голосочок… А де? На небі, як був ангелятком?..
Чорна кирея тихо сповзла з турчина на поміст, і перед Юрасем стояла молоденька туркеня у червоній фесці на чорнявій головці…
- Юрасю! Коханий мій? Ти не пізнав мене?
- Галя! Серце моє! Так се ти!
Халіль-ханим - вона ж і була Галя - з тихим плачем кинулась Юрасеві на шию, та мов і заклякла, тремтячи…
- Ти живий… ти не забув мене, мій гетьмане, мій коханий!
- Галочко моя! Щастя моє! Так і ти у неволі?
- У неволі, голубе мій сизий… Мати Божа! Та як же ж ти посивів!
Юрась обнімав її, тулив до себе, цілував і плакав… У двері щось тихо стукнуло тричі.
- Годі, серце… нас ждуть…
Галя вирвалась… Юрась простягав до неї руки.
- Ідімо ж скоріш, милий… Тільки б за ворота, поки не вгледіли у гаремі…
Вона швидесенько накинула на голову чадру і відіпхнула ногою чорну кирею.
- А оцим мерщій натри собі лице, шию, руки; тоді здасися на чорного арабчина, - передавала вона Юрасеві якесь чорне зілля.
Той натерся, хоч руки не слухали його.
У двері ще стукнуло. Галя раптово палко перехрестила свого чорного євнуха - він і справді був з роду євнух! - і відчинила двері. Юрась ішов за нею. Попереду їх стражник малесеньким потайним ліхтариком світив їм на кам’яні ступені, що боковим вузеньким ходом вели униз до баштової брами. Під брамою їх окликнув вартовий.
- Ханим… Та ще щось сказав стражник, і вартовий пропустив їх.
За брамою кам’яна стежка вела до Босфору. Утікаючі йшли мовчки. Вечір був тихий і теплий. За зубчасті стіни Едикула ховався золотий серп молодика. Чути було як десь на башті Едикула глухо стогнала якась птиця, мов кого душили там.
Стражник, ідучи попереду, тихо прогудів якось горлом, так як ото уночі на болоті, в очеретах, гуде бугай-птиця. З Босфору обізвалось так само, прогуділо.