Чують козаки, що там гомонять.
- Здоров був, пане Якиме! З святою неділею!
- Що за нечиста мати! Се, здається, старий козарлюга Васюта Макогін.
- Та я ж - хіба не бачиш?
- От нечиста мати! Та чи ти ще живий? А ми думали, що тоді під Стебловом тебе, як і твого сина Юрася, татарськими кіньми затоптана
- Овва! Се вам сорока на хвості принесла… І я, і ясновельможний пан Юрій, його милість, князь український - живісінький. Його милість, князь Юрій, тепер з безчисленним військом іде у свою отчизну, нашу Україну - обороняти її від ворогів, а мене посланцем до вас, славного війська запорозького низового, посилає з оцією грамотою.
- Що за нечиста мати! Ану, Петре, впусти їх… Треба батькові отаманові зараз сказати… Нехай вже батько з товариством на раді обміркує сю нісенітницю… Юрко живий! Юрко, князь український! Юрко з безчисленним військом… От!
Скоро брама відчинилась, і троє комонників показалось із-за неї. Один був старий козак, котрого ми бачили ще при Жовтих Водах, Васюта Макогін, а двоє других - один турчин, а другий татарин. Деякі з козаків, молодята, зараз взяли у них коней і відвели у стайню, а другі козаки з посланцями пішли прямо до отаманського куреня.
Сірко вийшов з куреня де з ким із старшини. Побачивши Макогона, він зупинився.
- Кого я бачу! Старого вовка… Яким вітром, пане Василю, занесло тебе у нашу і твою стару оселю? - спитав він, вітаючись. - Хто се з тобою?
- Славного війська запорозького низового преславному отаману кошовому зо всім лицарським товариством низенько до землі чолом, - з повагою відповів він. - Його ясновельможність Георгій Гедеон Венжик Хмельницький, з божої ласки князь український і сарматський, гетьман і вождь малоросійського народу, вступаючи з безчисленним військом до своєї отчизни України, посилає мене, Василя Макогоненка, до преславного війська запорозького низового посланцем з сією грамотою.
І він подав був Сіркові у зеленій шалевій хустці загорнуту грамоту, але Сірко грамоти не взяв, промовивши: «На раді віддаси, пане Василю».
- Так Бог спас пана Юрія? - спитав він. - А ми вже й уся Україна думали, що його вже давно на світі нема.
- Ні, пане отамане, милосердний Бог сохранив для України сина славного Богдана на добро українському народу, - відповів Макогін.
- А де ж тепер пан Юрій?
- У городі Тягані коло свого війська. А се його чауші. - І Макогін показав на турчина й татарчина, а ті мовчки доторкнулись руками до голови і до серця - звичайно, по-бусурманськи.
Сірко зараз звелів довбишеві скликати товариство на раду. Та його нічого було й скликати: по усіх куренях пробігла, як блискавка, звістка, що Юрась Хмельниченко вийшов з того світу і прислав до Коша посланцем Марка Проклятого (се вже Петро Халява з великого розуму розпустив).
Скоро винесли на середину майдану стіл, січову корогву, вийшов і Сірко при булаві, з старшиною, стали під корогвою і покликали посланців Юрасевих.
- Панове молодці, славне військо запорозьке низове! - почав Сірко. - Відомо нам стало, що син славної пам’яті гетьмана Зіновія Богдана Хмельницького, Юрій, котрого ми давно вважали покійним, несподівано, промислом божим, показався в живих і оце прислав до вас, війська запорозького низового, своїх посланців з листом. Волите, панове молодці, прийняти той лист?
- Волимо, волимо, батьку отамане! Прийми того листа! - вигукнуло товариство. - Що він там ще учкурнув, гирявий!
Васюта Макогін положив листа на стіл, уклонився на всі боки і відійшов.
Сірко розгорнув зелену шалеву хустку, вийняв з неї лист, розгорнув його, та й показує козакам і старшині.
- Он дивіться, каже, яка під ним печать - з зеленого воску, не як у нас і у Москві, та й на печаті не таке, як у нас: у нас на печаті, звісно, козак з мушкетом і шаблею, як слід, і ратище коло його у землю встромлене, а тут он що: конем скаче.
Старшина й козаки почали розглядувати печатку.
- Так і є - конем виграває, а у руці булава.
- Булава й єсть, та ще він і руку з булавою простягає, мов свариться на кого.
- А коли з булавою, то се вже не простий козак, а отаман, або й гетьман.
- А он над кінською головою ще й якесь пір’я, диво, а над пір’ям якесь яблуко, а на яблуні хрест… До чого воно?
- Значить, не бусурманська печать, коли хрест… Вже невіра хреста не поставить: вона хреста боїться.
- А оце ж тут і козак з мушкетом, як і в нас. І писар став розглядати печатку.
- І тут одміна супроти нашої, - каже. - У нас кругом стоїть: печать славного війська запорозького низового, а у нього: печать княжества малоросійського.
Коли ж козаки гаразд розгледіли печать, Сірко і каже:
- Тепер, панове молодці, послухаємо, що він до нас пише.