- Добре! Ставай на стіл, пане писарю! - голоси на увесь майдан.
Писар забрався на стіл, узяв лист і почав читати: «Квітня 5-го дня. Георгій Гедеон Хмельницький, з ласки божої князь український і сарматський, вождь і гетьман малоросійського народу, славного війська запорозького низового кошовому отаману Івану Сірку. «Спасителю нашому все можна - нижчого посадовити з князями, - смирного вознести, сильного низложити. Лихі люди не допустили мене пожити у милій отчизні. Утікаючи від них, перетерпів я багато лиха, попав у неволю. Але Бог подвигнув серце найяснішого цісаря турецького: він дарував мені свободу, удоволив мене своєю милістю і князем малоросійським затвердив…»
- Князь! Се вже он що, - заговорив хтось з громади.
- Та Й не просто князь український, а ще й сарматський…
- А що се воно таке ото сарматське? Може самарське?
- Тю! Той про цибулю, а ти про часник! Сірко помахав булавою. Писар читав:
«Коли я був на Запоріжжі, то ви мені обіцяли показати любов і прихильність, і вождем мене хотіли мати. Сповніть же тепер вашу обіцянку і відправляйте посланців своїх у Кизикермен задля умови і переговорів зо мною…»
- Овва! У Кизикермен! Се у турецький город! Не діжде він сього!
- Найшов дурнів… Ми того блазня гаразд колись пізнали: як напився, то до криниці задом обернувся… Ні вже! Нехай обдурює нас тоді, як рак свисне…
- То-то ж! Як вік настав, так рак не свистав.
- Ні вже, годі йому потурати; сказано, як пес робить, так пес в чоботях ходить.
Старий Макогін бачив, що коли вже пішло на приказки, то добра не буде, і хоч зараз оглоблі повертай. Але Сірко лучче знав своїх «діток» і водив їх куди хотів за собою, як поводатар сліпих старців: дай їм у руки іграшку, покажи яку цяцю, а тоді и бери голими руками.
Такою цяцькою у запорожців був кобзар, старий і сліпий дід Дармограй. Сірко давно вже умовився з ним, та тільки так, що козаки не знали: як коли заведеться у Січі яка сварка між козаками, або на раді діло стане доходити до ножів, то щоб зараз, мов зненацька, підвернувся Дармограй з своєю кобзою. Козаки, як діти до ляльки, зараз до старого, скоро тільки почують його тренькання.
Так і тепер. Юрасеві посланці і Юрасева грамота пришились козакам не до вподоби… То казали, що Юрася мертвого земля не приймає, а тут, бач, від нього посланці й грамота: ану їх тих посланців сторчака у Чортомлик! Нехай раків ловлять…
А тут якраз Дармограй мугиче та сам собі підморгує:
- Як на четвертий, діду! - кричить Петро Халява. - Адже ж ти співав, що він гуляв сім літ і чотири, а тепер тільки на четвертий навертає.
- Отак Петро! - засміялись козаки. - Та він у нас до десяти лічить уже, ще й не на пальцях, а своїм мозком.
- Так скільки, Петре, буде сім та чотири?
- Ну, ік нечистій матері, не глузуйте з його; нехай дідусь співає… Співай-но, старче божий!
Дармограй співає, мов його й не перебивали:
- Оце ж і є той Хмельниченко, козак-нетяга, що гуляв він сім літ ще й чотири, та потеряв з-під себе три коні вороні, три булави гетьманські, - кумедно проголосив, мов старець, Павло Пелеха.
Пелеху покрив такий дружний регіт, що Сірко промимрив собі між сиві вуса:
- Тепер, пане Іване, сідлай «діток» і поганяй хоч на той світ.
XIX
Наступив серпень місяць 1677-го року.
Тихий теплий ранок. Сонечко грає на золотих хрестах божих храмів Чигирина.
Стотисячне турецьке військо добуває город. Привів його під Чигирин «Шайтан-паша», «паша Чорт». Так прозвали страшного «Ібрагим-пашу». На десятки верстів розляглось його військо від Чигирина на схід сонця і на полудень. На північ обгорнули його кримські й білогородські орди з ханами, султанами й мурзами. Цілий город наметів - і білих, і білих з червоним і зеленим - на далеко покриває собою поля чигиринські, а на тих наметах так і сяють золоті серпи півмісяців. Навкруги пасуться стадами горбаті з гадючими шиями верблюди і табуни турецьких і татарських коней. По окопах, на величезних колесах, стоять великі гармати, що от-от огнем пекельним ригатимуть скоро на город.